Де шукати літературне майбутнє Одеси

Багато хто говорить про дух Одеси, що переважно склався через літературну обробку її історії. Більшість літераторів творили у двадцятому столітті. Це Ісак Бабель, Юрій Олеша, Валентин Катаєв, Костянтин Паустовський, Ільф та Петров. Художній образ міста набагато відрізняється від реальності. Складається враження, що більшість живе минулим, а єдиним представником сучасного літературного процесу є Борис Херсонський.
Зрештою, це не так.

современная литература Одессы

Якось, Моня Рікун в ефірі “Громадського.Одеса” у розмові з Юрієм Андруховичем, сказав:
В нас, в Одесі, склалась  цікава ситуація, пов’язана з тим, що контркультура, її поява, сприймається, в основному, негативно представниками старшого покоління літераторів. Я часто спостерігаю на літературних заходах призиви не писати про секс тому, що це непристойно, не писати про війну, тому що війна всіх “дістала”, не писати про наркотики, бо це «пропаганда», не використовувати матюки, тому що це свідчить про «відсутність культури». Ось як бути, з цими протиріччями між поколіннями? Як можна їх згладити? Переконати людей, що кожне наступне покоління буде народжувати щось нове, і, головне, Ви у вашу битність молодого і починаючого письменника, коли зіштовхувались з чимось подібним, що Ви цьому протиставляли?
Юрій Андрухович:
Трохи здивований, бо мені, можливо це своєрідне кліше стороннього, здавалося, що дух Одеси він такий… ліберальніший набагато — кубертинський. І якщо тут є така внутрішня інквізиція, то це мене трохи дивує, а з іншого боку, мабуть, це проблема, не локальна, це проблема, якби, загальна нашого соціуму.
Вирішити її неможливо, я думаю, і це навряд чи потрібно. Тобто мені здається, що поза всіма поколіннями людина сама наділена якоюсь здатністю, талантом, творчою потенцією, вона завжди зрозуміє і підтримає того, хто приходить десь там слідом за нею і не буде вибудовувати конфліктів на рівні можна — не можна. По-справжньому обдаровані і талановиті люди, вони ще обдаровані тим, що у них є достатній рівень, от цієї внутрішньої широти, аби не зациклюватись на не цензурній лексиці, а бачити щось далі крім неї.
І тому це не вирішиться, на рівні представників різних поколінь — тільки на індивідуальних рівнях.

Ми вирішили дізнатись про ці індивідуальні рівні молодих поетів та письменників Одеси від них самих.

ОЛЕНА БОРИШПОЛЕЦЬ, поетеса, письменниця. Фіналіст Шостого Всесвітнього поетичного фестивалю «Емігрантська ліра-2014″ (Брюссель-Льєж-Париж) Учасник Львівського Форму Видавців 2015 року в рамках майданчика журналу «ШО», Учасник Першого Одеського літературного МІЖНАРОДНОГО фестивалю 2015 року

Боришполец
Начинать говорить о культурной и отдельно литературной карте Одессы нужно издалека. Из тёмной морской глубины. Но это оказывает губительный эффект на действительность положения. И я не стану этого делать. Пускай исторический пласт светится успехом в своей исторической плоскости. Сегодня это тлеющие угли от когда-то большого костра. Это нормально, потому, что временно. Месяц назад у нас прошёл довольно крупный Первый Международный Одесский литературный фестиваль. Это единственное уровневое мероприятие за долгие годы. И на дискуссии об одесском литературном сегодня, не нашлось ни одного крепкого имени, кроме Бориса Григорьевича Херсонского, о котором есть что сказать. Это не значит, что поэтов в Одессе нет. Но это значит, что консервация – дело тухлое. Литературная среда всегда подроблена на вкус и цвет. Одесса не исключение. Здесь всё разбито на очень маленькие группки по интересам. Но самих течений ничтожно мало. С молодыми «рупорами» дело обстоит сложно. Я бы не стала говорить, что Одесса сегодня может похвастаться поэтом молодого поколения, голос которого бы звучал громко и уверенно. Есть удивительный Александр Хинт, но это не молодое поколение.

С шести до девяти растапливая
доверчивыми небесами,
на город обнажённо-палевый
стекает медленное пламя,
пристраивает над конфорками
в заливе утреннее море —
и всеми устричными створками
кипит, не добавляя соли.

Это Саша. И это капля в море от его поэзии. Там оазис. А молодые крепнут. Нам нужен литературный лекторий. Мастер-классы, которых нет вообще. Захожу в Киеве в «Купидон» выпить кофе, а там лекция, ни кто-нибудь, а Андрей Дмитриев читает. Бесплатно! Нужны площадки, где у тебя за презентацию книги не требуют денег за вынос стульев в сад. Всё давно отлажено, есть механизмы коммуникации автора и заинтересованной в нём другой стороны. Другое дело, что интереса нет. Нет денег – нет интереса. Многое держится на добрых наставниках и меценатах, а из последних (понимающих) вообще я знаю у нас одну единицу – Евгений Деменок.

В Одессе всё немного не так, как в других городах. Хорошо это или плохо, не мне судить. Раньше все думали, что хорошо. Харизма. А теперь это не харизма, а отсталость. Летом мы принимали гостей Алексея Кащеева – талантливый поэт, популярный блогер из Москвы, Таню Кисельчук — поэт, журналист из Киева. Я не могла провести наше мероприятие на хорошей, посещаемой площадке, везде хотели, чтобы плата за вход была приличная. На мои чаянья о том, что Лёша известный поэт, что он летит на один день специально почитать одесситам, и ему не нужен ни гонорар, ни даже стул, мне пожимали плечами.

Проблем много.  И они почти все ментальные. Одесские. У нас пока еще не появилось движение кураторов нормального уровня в этой среде и вообще в среде искусства. Это другой совершенно пласт. Не мне литцентру об этом рассказывать. Но положение стало изменяться с весны 2015 года. Революция и война нас коснулись не на словах. Кроме того, что эта тема пролегла чёрной полосой по поэтам, художникам, писателям, она еще и дала хороший подзатыльник всем нам. И кое-что зашевелилось. Но очень маленький процент поэтов может быть менеджером для себя самого, а уж для других и подавно. Сидеть и ждать – это не мой формат. А многие ни среду не могут свою найти, ни обозначиться на литкарте страны. Для них Одесса и есть страна.

АНДРІЙ ХАЄЦЬКИЙ, поет, народився і живе в Одесі. Учасник проектів: вільне об’єднання поетів Just Poetry, вуличні читання «Прямая речь». Учасник Першого Одеського літературного фестивалю.

Современная одесская литература
Літературний процес в Одесі знаходиться у стані пошуку своєї форми у рамках сучасного суспільства. Є літературне минуле Одеси, яке стало легендою та монолітом. Але літературне теперішнє декілька років знаходилось у андеграунді, у підвалах — у прямому розумінні цих слів. Адже більшість літ.вечорів відбувались (і відбуваються) у підвальних та напівпідвальних приміщеннях. Так званий «одеський міф», на який, по суті, перетворили одеську літературу грав велику роль у сприйнятті людьми нових імен. Тому довгий час цікаві, на мій погляд, імена були не надто відомими.
Підводними течіями і є ось це очікування читачів та слухачів від молодих поетів та прозаїків чогось схожого на традиційний «міфічний продукт». Але час робить своє. Тому зараз і є книги, наприклад, Владислави Ільїнської, Олени Боришполець, Ганни Костенко, Моні Рікуна. Так як сучасне суспільство більше зав’язане на соціальних мережах, то дехто існує поки що на сторінках інтернету — Майя Дімерлі, Віталій Грінчук, Сел, наприклад. Але всіх цих літераторів можна чути і на літ.заходах. І це теж дуже добре, бо головне — конект із людьми, заради донесення своїх ідей, про які ти пишеш, до слухача.

Я вважаю, що літературній Одесі не вистачає уваги ззовні. Мова не лише про схвалення, звісно. Але й (певно, першочергово) про чесну критику. Бо якось так виходить, що в Одесі або ніяк пишуть (про що, зазвичай, мовчать), або одразу «ну, то ж Одеса!».
Не вистачає й чесності самих літераторів. І перед собою самими, і перед своїми колегами, скажемо так. Що, до речі, могло б і рятувати у ситуації, коли так звані літературні центри України не звертають уваги на наше місто.
Не вистачає й взаємодії молодих письменників із вже доволі відомими за межами міста і країни одеськими творцями. Це могло б допомагати, як на мене.

Ситуація в країні не може не впливати на те, що пише поет. То було б не нормально. Звісно, реакція на кожну подію виникає, а реагувати я можу у поетичній формі. Для літератора такі реакції — то важка річ. Адже попри те, що відбувається це в твоїй країні, із твоїми людьми, братами та сестрами — ти реагуєш як громадянин. Але для виведення цієї реакцію у літературну форму тобі варто це пропустити крізь себе. Бути фільтром — справа не з чистих. Але з чесних. Тому, стає вибір. Писати чи не писати. Реагувати чи ні. Якщо в тобі є талант і серце — на тебе впливатиме кожна подія у твоїй країні.

Моє натхнення — то мій світ. І зовнішній, і внутрішній. Останній я годую книгами — іноді здається, що він ненаситний, але з часом я розумію, що все відбувається вірно і скуповую та перечитую книги, які мене цікавлять або які радять мої друзі. Зовнішній світ — то моє місто, перш за все, а також міста нашої країни. Україна — неймовірна країна для натхнення. Море і гори, ліси та степи — то навіть більше, аніж треба для талановитих людей, що здатні робити літературу країни.
Труднощі в мене, наприклад, виникають тоді, коли в країни стаються події, від яких слова або комом у горлі, або лише нецензурні. І розумієш, що нічого сказати ти, як поет, зараз не можеш. Але з часом все стає на свої полиці — і тоді говориш як є.

ГАННА КОСТЕНКО, письменниця, лауреат Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, конкурсу видавництва «Смолоскип», автор трьох збірок прози, член Національної спілки письменників України. Цього року вийшов її перший роман-колаж «Те, що позбавляє сну».

Анна Костенко
Літературний процес як живий організм, він постійно розвивається, рухається. Зараз він нагадує мені тихе море, але воно має свою глибину, своє життя. В Одесі сконцентровано дуже багато талановитих людей, і талановитої молоді зокрема, в якої вже накопичилася творча бурхлива енергія, що врешті-решт, вийде зі своїх берегів. Це дуже суб’єктивно, але мене постійно переслідує відчуття затишшя перед штормом. Одеське творче море має великий потенціал, я в цьому впевнена.
Місту не вистачає ковтка свіжого повітря, можливо, сміливості вийти у відкрите море літературного процесу нашої країни. «Ты всегда имешь в запасе пару слов», як писав Бабель. Так от, ми теж маємо «пару слов» і ми мусимо показати, що в Одесі розвивається література. Мрію аби одеські молоді поети і письменники мали свої презентації, спільні вечори на львівському Форумі видавців. Це можливість показати не лише себе, але продемонструвати, яку літературу народжує Одеса.

Труднощі бувають різного характеру. Я пишу спочатку в голові, потім в серці, вже після виливаю текст на папір. Буває, не можу відчути текст. Починаються пошуки кольорів, очей, смислу, слів… Найважче, коли відчуваєш закриті «двері» у світ фіолетових думок. Тоді згадуєш, що десь є іще якесь життя, але воно тебе абсолютно не влаштовує. Починаєш хворіти, витрачати час, тупо існувати. Завжди важко стояти в черзі. Та коли відчиняються двері й впускають тебе усередину, раптом усвідомлюєш, наскільки твої страждання штучні, і що справжнє ось тут, тільки руку простягни…

Роман «Те, що позбавляє сну» — розповідь про життя трьох художників, про те, як зберегти себе у світі «недобудованих вавилонських веж», як не перетворитися на однорідну масу «митців», схожих між собою навіть зачісками, як не загубити справжній Канал, ці дивовижні нитки-пуповини, через які тобі постачаються фіолетові думки. Роман певною мірою нагадує палітру, на якій перемішуються фарби, долі, минулий і теперішній час. Зараз важко сказати, що саме стало поштовхом для написання. У своєму серці я відчувала бродіння думок, почуттів, болю, захоплення, і врешті, я просто мусила сісти і написати його. Незважаючи на те, що місто наше скалічене транспортом, що лишилося кілька сантиметрів до Неба, і з кожним роком все важче дихати у вузькому коридорі світу, незважаючи на те, що нового не існує і ти просто теоретично не можеш бути щасливим, бути митцем, є одне єдине Слово, до якого ти мусиш прийти. Ось пошук цього Слова, складний і подекуди брудний шлях до нього, напевно, і став поштовхом до написання цього тексту.

Стосовно символізму. Я не знаю, що тут сказати. Я відчуваю світ без шкіри, і можливо тому, він у мене занадто гіперболізований, химерний. Хтось припускає, що я пишу, а вже після нанизую на текст, на слова метафори і символи. Мені важко пояснити такій людині, що воно йде само по собі, природно, що я не контролюю цей процес.

Цей роман був написаний ще у 2010 році. Я дуже довго не могла його видати. Я змирилася з тим, поклала його до шухлядки смерті й почала жити і працювати далі. Але текст не відпускав мене, вимагав власного тіла, переслідував. Це правда, що стіни мого коридору почали покриватися пліснявою. Я злякалася, тому що і в мого героя було так само, ембріони маленький гір почали тліти, бо не відчували свіжого повітря. Я зрозуміла, що треба просвіжити стіни власної душі, що мушу відкрити власний балкон, хоча його навіть теоретично неможливо відкрити…

Текст: Валерій Пузік

   


загрузка…

Самое популярное за неделю




Анонсы

2016-01-10-56
2016-01-10-56
2016-01-10-56
Google+