Як створюється фестиваль “Молоко” – iнтерв’ю довжиною в рік

Театральна критикиня з Дніпра Людмила Томенчук розпитала засновника масштабного фестивалю театрів в Одесі “Молоко”. Інтерв’ю розтягнулося майже на рік та ще й в географії: 12 жовтня 2019, Миколаїв – 7 липня 2020, Одеса. Публікуємо без змін.

Михайло Журавель – директор Одеського культурного центру, засновник театрального фестивалю “Молоко”

– Все почалось 2007 року у Рівному, в одному з перших моїх театрів, “Сонях”. Це був не просто колектив, а колектив з власним приміщенням, і воно стовідсотково відповідало театру: наша сцена – це був квадрат 12х12, стандарт, мрія будь-якого столичного камерного театру. Такого приміщення деякі театри досі не мають. Ми були аматорський театр, але в даному випадку важко розділяти, бо, по-перше, моя градація театрів проста: або театр, або не театр. І, по-друге, я вважаю професійним театр, що отримує зарплатню за свою роботу, а який не отримує – непрофесійним. Ми усі мали освіту, створювали театральні вистави, що за якістю не поступались виставам інших театрів. Нас називали “молодые и дерзкие”.

Був ще один фактор: в той час ми мали потужний курс в університеті. Я викладав там, і більшість студентів були мої друзі і ровесники. Друзі поступили до мене вчитись. Ми хотіли робити театральний фестиваль, у нас було місце, де це робити, було бачення, як робити. У нас був нічний фестиваль: всі вистави грались вночі. І не тому, що ми хотіли випендритись, а просто розуміли, що вдень людині може хтось подзвонити, у неї є робота, інші справи, а вночі ти або спиш, або йдеш в театр. А ще ми всі були молоді, а молодь більше за дорослих живе нічним життям, то чом би не зробити нічний фестиваль.

Постановка Être-jeté-là, open air, 2016

Ще однією особливістю нашого фестиваля було те, що вистава гралась двічі поспіль: в закритому приміщенні – для рівенчан, і на базі, де жили учасники, під відкритим небом, – для самих фестивальців, ще й тому потрібна була ніч. Показуючи виставу на базі, де учасники жили, ми не давали їм шансу не піти, не подивитись на гру колег. Все було зроблено так, що людина не може не піти. Два перші фестивалі були в Рівному, і там площадки дозволяли такий формат. А з третього фестивалю все це проходить в Одесі, і тут матеріальна база інша, то й ми не мали можливості відтворити той же формат тут.

Так, ми відмовились від нічних вистав, хоча я досі вважаю, що це класно і доречно. В Одесі вдень спека, а вночі прохолода (хоча, треба сказати, в залі у нас працюють професійні кондиціонери, тож у нас завжди комфортно, і це всі відмічають на протязі всієї історії фестивалю). Навіть через такі прості речі краще грати нічні вистави. І місто не загружене…

Ми були настільки вагітні ідеєю свого фестивалю, що вклали у нього багато задумів, їх вистачило б на купу фестивалів. Ми придумали десять напрямків, які ретельно продумали, прописали. Але коли провели перші два фестивалі, зрозуміли, що ми перенаситили фестивальній формат. Тож від якихось напрямів відмовились. До речі, не від усіх остаточно, дещо потім повернули.

Так, у нас була Літературна сцена, а згодом вирішили від неї відмовитись суто з організаційних причин, бо витрачали на це багато зусиль, людського ресурсу. Але було чимало позитивних відгуків, відвідувачі заходів фестивалю і приходили, і писали нам, як цікаво їм було на літературних зустрічах, що вони не знали цих прізвищ, а люди такі цікаві, і їхні твори, і тепер це їхні улюблені письменники… Давайте назвемо це “письменник-відкриття”. Одна жінка розказувала, що перечитала всього Руслана Горового, крім того, що з ним була класна зустріч. І через такі відгуки ми зрозуміли, що літературна складова “Молока” цікава і потрібна людям, і ми повернули цей напрям у програму фестивалю.

Літературна сцена – це презентації нових книг як авторами, так і театрознавцями, перекладачами. Наприклад, у нас на фестивалі був Олександр Ірванець, як автор, він представляв свої твори, і як перекладач – драматургію польського автора Януша Главацького. Олег Зайцев з Ужгорода – людина, яка досліджує творчість закарпатських режисерів, художників. У нього була книга про режисерів, ми її презентували, зараз він випустив книгу про декораторів. У нас були Андрій Любка, Олександр Мардань, був Іларіон Павлюк, він просто кінематографічний: якщо за його романом зробити фільм, це буде вибух. Тобто на Літературній сцені ми представляємо або те, що про театр, або біля театру. Нам важливо посилювати, активізувати зв’язки усього, що пов’язане з театром.

У нас в попередні роки було декілька вуличних вистав, і якби знати заздалегідь про карантин 2020 року, ми б зібрали театри, що грають на вулиці, і зробили б повноформатний фестиваль.

Серед незмінних традицій нашого “Молока” – фестивальну програму відкриває вистава-володар Гран-прі торішнього фестивалю. Народжуються й нові традиції. Є на “Молоці” така гра: ми придумали для себе жартівливу валюту, не мудрствуючи лукаво, назвали її “лайк”, і цією “валютою” платимо гонорари театрам. “Лайки” можна обміняти, наприклад, на каву. Звісно, з молоком, бо кава без молока – це для слабаків. :) Ті, хто не має “лайків”, купують каву звичайним шляхом: платять 15 гривнів. А ті, хто “платить лайками”, отримують її безкоштовно. А далі ми почали хуліганити. У нас є обмінний пункт, ми міняємо ці лайки. В якийсь рік театри накопичували лайки, накопичували, а потім ми “обвалили курс”. Іншого року ми “продавали” театр – за триста тисяч лайків. Такою грою “розбавляємо” серйозність фестивалю.

 – Як відбираються вистави на “Молоко”?

– Це робить художня рада, склад якої ми не розголошуємо, щоб не було тиску. В 2019 році до нас надійшло 94 чи 96 заявок, це як рахувати. Бо ситуація була курйозна: дехто додумався надіслати заявку на участь, коли фестиваль вже йшов… Тобто людина не знає, коли проходить фестиваль, не заходила на наш сайт, на якому є і термін проведення фестивалю, і кінцева дата прийому заявок – 15 травня. Ну що тут скажеш…

Принципи відбору вистав у фестивальну програму продиктовані інтересами одеського театрального запиту. Це має бути класичний твір, впізнаваний автор. Є часовий критерій: вистава має йти не більше двох годин. Раніше був критерій – тільки велике полотно, бо ми в Центрі мали лише велику сцену. Тепер є і камерна, тож можемо приймати і вистави малих форм. Тож наші критерії еволюціонують відповідно до умов.

Завершился XIII ежегодный фестиваль театров «Молоко»

Наступний момент – це має бути живий театр, спраглий до творчості, театр в русі… Ще один критерій – це мусть бути свіжа робота. Наприклад, вистава київського театру, що має визнання професіоналів, і яку одесити ще не мали змоги поїхати подивитись в Києві. Іще працюємо над тим, щоб вистави у нас були україномовними, хоча це не катеоргична вимога.

 – Одним з критеріїв відбору Ви назвали знаність вистави, відміченість преміями на поважних фестивалях. Але ні для кого не секрет, що в українському театральному середовищі процвітає клановість. А отже знаність вистави не є безперечною ознакою її художнього рівня… Як стикуються в практиці Вашого фестивалю ці два конфліктні моменти?

– Проблема, безумовно, є. Кілька людей, в тому числі і я, намагаються подивитись усі вистави на власні очі, і відміченість преміями, нагородами має співпадати з нашим враженням від вистави, переглянутої наживо. У випадках, коли театри знаходились на значній відстані (це про перші фестивалі), – наприклад, в Мурманську чи в Челябінську, нам надсилали відео вистави. Але взяти виставу на фестиваль, не подивившись її ані наживо, ані на відео, – такого на “Молоці” не буває.

 – Скільки днів йде фестиваль?

– П’ять-шість днів. У 2018 році фестиваль проводили паралельно в двох містах: з першого по п’яте липня в Одесі, з другого по шосте – в Миколаєві, у Театрі російської драми. Трохи більше половини вистав йшли в обох містах, інші – тільки в одному з них. Принцип розподілу був простий: театр, що приїхав здалеку, наприклад, з Івано-Франківська, подолавши тисячу кілометрів, – ну це гріх, і стратегічний, і культурний, і логичний – показати їхню виставу лише в Одесі, коли до Миколаєва всього сто кілометрів. Чи театр з Будапешту… В 2019 році фестиваль йшов п’ять днів. В 2020 році, за нашими планами, він мав йти фактично шість днів, а за програмою – вісім, бо кілька вистав мали паралельно йти в Одесі і в Миколаєві. Але через карантин все змінилось.

Ми показуємо кілька вистав на день. Рекорд “Молока” – одного року грали вісім вистав на день, спектаклі йшли одночасно в п’ятьох місцях.

 – А як же журі?

– По-перше, у нас велика судейська бригада. Наприклад, у 2019 році було дев’ять чоловік. Спочатку розписуємо, хто на які вистави йде. Ми даємо окремо Гран-прі на великій і на малій сценах. На кожну виставу йдуть три члені журі і два художніх креівника театрів або ключових фігур фестивалю, професіоналів театру. Якщо член журі не в квоті по цій виставі, але може і хоче її подивитись, він теж йде на виставу. У нас були члени журі, що подивились всі вистави, коли це було можливо фізично.

А потім заповнюються протоколи, ставляться оцінки. Загалом на кожну виставу виходить сім протоколів, потім ми їх розкладаємо на столі “обличчям” вниз і випадковим відбіром обираємо п’ять з них (от і такий спосіб боротьби з упередженістю). Ще у нас діє правило: якщо член журі поставив спектаклю найвищу чи найнижчу оцінку, 10 чи 1, він мусить її пояснити.

? – На науково-практичній конференції, що проходила у жовтні 2019 року на фестивалі “Homo Ludens” в Миколаївській російській драмі, Ваш виступ був присвячений проблемі театрального світла. Чи є в програмі “Молока” заходи по звукорежисурі, світлу, тощо?

– На конференції я не сказав одну річ, а вона головна. Ми не зрушимо цю проблему з місця, доки в цій галузі не будуть працювати люди, які люблять те, чим займаються. Важко навчити цих людей, бо лінійка вузька. Умовно кажучи, якщо у нас є сто акторів, то освітлювач – один. Ми всі фестивалі проводили семінари по світлу. Провели надпотужний захід, що називався “Світлове оформлення вистави як мова режисерської виразності”, – для освітлювачів і молодих режисерів. Ми наводили місток між цими людьми, спосіб спілкування. Бо коли режисер каже “Зроби мені сюда”, освітлювач просто не розуміє, що від нього хочуть. Режисер має розмовляти конкретніше, в термінах освітлювання, наприклад “Направлене світло – на авансцену під кутом 45 градусів з таким-то номером фільтру”. А коли він каже “Ні, не так”, а як, не каже, або каже “Зроби красиво”, це ненормально, але ж, на жаль, це реальність, а не моя вигадка. Уявить собі: ми запитуємо, який світ потрібен на виставу, а нам пишуть “Должен быть”… Тому актуальна і проблема мови спілкування.

Нове світло, якого раніше не було, воно ж диктує і нову естетику. Багато режисерів не розуміють, що коли починає працювати LEDовий екран, актор на сцені стає фактурно в п’ять разів менший, ніж він є фізично. А якщо ми підсилимо цей ефект світлом, то вмикаємо екран, і людина вмить на очах перетворюється на мушку! І це лише один з ефектів, що з’являються в театрі з новою технологією освітлювання. А ще і нова кольорова гама…

Я дуже люблю освітлювачів, для мене це люди-пахарі. Але у нас в театрі лишились освітлювачі або ті, хто вже не мислить собі життя без театру (але часто вони вже не будуть розвиватись і вони йдуть по накатаній), або молодняк, який все швидко схоплює, але у нього є вибір, і перевага не на боці театру: він іде на корабель і буде отримувати три тисячі доларів за програму, яку повторюватиме три місяці, а він лише буде натискати кнопку зпочатку та в кінці, і все.

– Які корективи у фестиваль внесла історія з крановірусом?

– Наприклад, у 2020 році ми до останнього змагались за виставу “Пливе човен казок повен” Рівненського театру ляльок…

 – Чудовий спектакль!

– Так. Театру вісімдесят років, він ніколи не гастролював в Одесі. Але керівництво області не випустило: суворий карантин. Та ми послідовні, і все, що не вдається показати з першого разу, повторюємо спроби, не кидаємо нереалізоване. Обидві сторони вийшли з гідністю з цієї ситуації, ми стали друзями з рівненськими лялькарями і віримо, що привеземо цю виставу на “Молоко”.

У 2020 році в нас було лише десять колективів проти традиційних тридцяти-сорока. І через це ми багато часу проводимо з учасниками. Бо коли колективів сорок, ми в такому цейтноті, що на спілкування нема часу.

 – Ви – людина дуже комунікабельна, любите живе спілкування. Але коли у Вас на фестивалі за шість днів стільки колективів, багато не наспілкуєшся, треба постійно вирішувати якісь організаційні питання. Добре, якщо подивитесь виставу хоч частково, а іноді і того не вдається. Тож для Вас що краще, ефективніше: отакий малий фестиваль, як 2020 року, чи великий, як завжди?

– Мені – що більше, то краще. Але не в смислі, що тоді круче фестиваль. Я розумію “більше” в іншому смислі. Уявімо, що ви сидите за великим столом на бенкеті і там багато страв, і ви можете вибрати те, що любите. Я вам створюю вибір, і мені хочеться, щоб у вас був якомога більший вибір. Це мій спосіб проявити любов і повагу до глядача: я настільки тебе люблю, що хочу, щоб ти мав вибір.

А якби спитали, що я хочу, – я хочу спати. Якщо це залежить від мене. Але це не значить, що я зараз піду спати. Ми ж говоримо не про те, що людина хоче, а про те, що важливо.

Іноді здається, те, що ти робиш, нікому не потрібне. Але приходить до каси жіночка, хоче придбати квиток на виставу фестивалю чи абонемент, і розказує, що не один рік відвідує заходи фестивалю, згадує вистави і що відкрила для себе письменників, називає прізвища. І душа розквітає… І ти не напросився на комплімент, а людина сама від души каже…

Ситуація з карантином показала, наскільки театр потрібен людям. Ми відчуваємо спрагу людей до театру і в Миколаєві, і в Одесі. Театр лікує від депресії, самотності, люди хочуть побути в товаристві, в святі українського театру. Люди приїхали зі столиці подивитись виставу спочатку в Миколаєві, а потім переїхали до Одеси і дивились тут. Оце і є приклад того, що я пропагую через свій власний досвід: театрального туризму. І це не поодинокі випадки на “Молоці”: коли 2018 року київський Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра показував виставу Дмитра Богомазова “Дванадцята ніч”, на неї до нас приїжджали з Маріуполя, Житомира, Тернополя…

– Богомазов не вміє ставити нецікаво, всі його вистави варті глядацької уваги, бо це гарантований яскраво-особистий, глибокий погляд на п’єсу, оригінальне сценічне рішення, цілісний спектакль. У нас в театрах є цікаві особистості серед режисерів, художників, прекрасні актори, вистави, що мають художнє право на широкий резонанс. Але чи багато хто про них знає, адже культурний інформаційний простір у нас фактично відсутній. І це стримує таку чудову річ, як театральний туризм…

– Люди, які в наші часи висвітлюють тему культури, для мене просто герої. Наскільки реальная річ – театральний туризм в Україні? У нас є гроші на те, на інше, а як доходить до театру, грошей нема? Ні, брак фінансів для мене не аргумент.

 – Багато театрів дають можливість купити квиток на виставу прямо на сайті театру. А чому б театрам на своїх сайтах не надавати інформацію, що зацікавила б глядачів з інших міст: де неподалік театру можна орендувати недороге житло, де – поїсти, що цікавого в місті подивитись до того, як приїжджі глядачі підуть в театр… Ці дані можна знайти в інтернеті – на сайтах міст, на сайтах продажу квитків. Але зручніше потенційному глядачеві та й логічніше було б, якби ця інформація була б і на сайтах театрів, які б таким чином виказували б повагу і зацікавленість у своїй пуліці…

– Чому ми це не робимо? Якби був прямо шалений запит, ми б таке робили. А якщо повернутись до практики “Молока”, то коли людина їде до нас з іншого міста, купила квиток через інтернет і телефонує, що не знає, де поселитись, ми тут же вирішуємо це питання.

 – Історія з крановірусом і карантинами активізувала питання перегляду вистави в інтернеті. Існує думка, що, переглянувши виставу дистанційно, людина вже не піде в театр дивитись її наживо…

– Для мене це дурня. Такий глядач ніколи і не хотів йти в театр.

 – Ви – дружелюбна і чутлива особа. Буває відчуття, що людина з Вами дружить не від людської приязні, а того, що Ви їй потрібні, бо маєте фестиваль, площадку для гастролей, тощо?..

– Відповім так. Я люблю дружити як Михайло Журавель, а не як керівник культурного центру і фестивалю. Хоча у свої 43 роки, як доросла людина, розумію, що подібне може бути. Але я такого не відчуваю.

 – Які Ваші якості допомагають Вам робити “Молоко”?

– Я дуже впертий. Я чітко відчуваю, що не маю інших переваг, тому все беру зусиллям. Я не настирливий, а наполегливий. І послідовний в тому, що роблю. Я чітко знаю, що хочу, тому мене важко збити з дороги. Я зосереджений на тому, куди йду. За дванадцяь років навчився відкидати речі, що не рухають фестиваль вперед. Людей, здатних робити театральні фестивалі, в Україні багато, і вони роблять. І велика честь для мене, що я можу долучатись до цього процесу.

 

Читайте новости Культурометра в Telegram, Instagram и Facebook.

  

Культурометр в Instagram

 
 
 
 

САМОЕ ПОПУЛЯРНОЕ ЗА НЕДЕЛЮ


 
 
 
2016-01-10-56
2016-01-10-56
2016-01-10-56