В Одесі 3-тя штурмова бригада покаже виставу про думки військових на фронті

Ненароджені для війни. Моновистава після якої записуються до ЗСУ

На невеликому бусику «медіабригада» Третьої штурмової їздить «містами і весями». Вони везуть культурну бомбу. Моноспектакль «Ненароджені для війни». “Мамині бубочки” бійтеся. Не дивіться його. Цей спектакль підриває мозок «ухилянта». У ньому починає все свербити і перш за все совість. І пом’явшись трохи, хлопець, а то й дівчина, заповнюють анкету до бригади ЗСУ.

«Хочу бити свинособак та захищати Україну»

– Не забудь згадати, ми від Третьої штурмової їздимо, найкращої бригади збройних сил! Говорить Аркадій Мількін (молодший сержант і адміністратор), – Хоча це й так усі знають, що ми найкращі! – самовдоволено промовляє боєць. Артистичний хлопець. І гуморист. Як найманець Дедпул, балагур яких світ не бачив чи насмішник капітан Титаренко, який як ми знаємо теж був упевнений, що краще за його ескадрилью просто нема.

– Ти хочеш знати, як у нас відбуваються гастролі? розповідає Аркадій,- Можеш заплющувати очі і уявляти собі. Отже приїжджаємо ми до міста. Нам на зустріч виходить блондинка в бікіні із хлібом сіллю.

-Ой, трохи не так! – все це вимовляє Аркадій із серйозним обличчям.

А відбувається все так. Volkswagen T5 транспортер їсть кілометри дороги. Їдуть і вдень, і вночі. Хто їм завадить? Адже це Третя штурмова! На блок постах “під козирок беруть”! Автограф просять. Веде машину Аркадій, як втомиться, його змінює жінка освітлювач. Тони декорацій немає. Усього на сцені ящик для патронів і «задник». Тобто заднє тло з намальованим темним похмурим небом та підбитим танком.

Всього чотири особи у команді. Звукач, світловик, актор та адміністратор. Усі гроші від вистав йдуть на військові потреби. Але головне – не гроші. Хоч Аркадій і вважає головним у групі адміністратора, тобто себе, але публіка обожнює, звичайно ж, Євгена Авдєєнка. Не ображайся Аркадій! Євген 18 років відпрацював у театрі. Грав у серіалах та повнометражному фільмі “Черкаси”. Не знаю який був його Меркуціо та Тібальт, але боєць у моновиставі “Ненароджені для війни” це він. Йому вірять і плачуть і сміються разом із ним. І матерять орків.

Вони проїхали вже двадцять чотири міста. На момент виходу статті прямують до нас, до Одеси.

П#здець, як страшно!

Кішка була сірою. Звичайною «дворянкою». Вона лежала в ящику з-під патронів у гарячому ганчір’ї, а сліпі великоголові кошенята вминали їй живіт лапами. Шукали цицьку.
Кішка слухала, як летять міни.
Далекий постріл і свист наближається. Кішка подивилася на людей. У бійців суворі обличчя. Вони слухають. Чекають.
Старожили за звуком визначають, в який бік летить міна, наближається (звук змінюється від низьких частот до високих) або видаляється при перельоті.
При вибуху міни утворюються 400-600 уламків. Свистять, шукають кого вжалити. Але всі сховалися. Коли міна бахає зі стелі бліндажу земля сиплеться.
Це було під Бахмутом. Бійці довго працювали по орках і «орлан» засік місце розташування. Після цього дуже щільно почала працювати їхня «нона».
“Нона” це російська 120-міліметрова самохідна артилерійсько-мінометна установка. Орки били запекло, вбивали в землю міни, одна на одну. Щоб нічого живого не лишилося.

Година. Дві. Три. Чотири. Свист. Розриви. Переліт. Недоліт. Нашпигована земля осколками. Якщо через десять років хтось із металошукачем пройде цією понівеченою землею, то в навушниках буде суцільний писк.
П’яту годину йде обстріл.
Кішка піднялася, струсила з себе кошенят. Відчула, мабуть, що в бліндажі люди втомилися до смерті.
– Я лежав на нарах на другому поверсі, а свист і вибухи дедалі ближче, – розповідає Євген, – І тут кішка до мене залізла, лягла на груди і дивиться в очі. Думаю: Що, прощатися прийшла?
Але кішка муркотіла. Тільки смикала вухом, реагуючи на вибухи.
Євген подивився на обличчя побратимів. Сірі. Очі запали. Не люди тіні. Але кішка муркотіла, заспокоювала і Женя дістав із кишені якісь цукерки-бурульки, щоб відволіктися.
А потім… Все. Обстріл скінчився. На цей раз.

– Потім це вже стало звичним. Ми по них працюємо, вони по нас працюють. Це нормальний процес для війни. Це твоя робота. Її треба виконувати. А кішку з кошенятами переправили до Костянтинівки. У неї все гаразд.

Усі почуття, які випробовують тоді, їх потрібно зберегти для вистави. Оживити. І страх та смертну свинцеву втому від цього страху. І жалість до себе та до сірої кішки.

А зараз вся медіагрупа сидить у бомбосховищі театру імені Магара у Запоріжжі.

– 26 виступів зробили і не на одному тривоги не було! Дивується Аркадій.

– Чи багато людей приходить подивитися виставу?
Аркадій: “Що ближче до фронту, то більше людей приходить. Що далі на захід, то менше людей”.

У Харкові взагалі залу в укритті зробили. Тож ми на тривогу і не переривалися. Публіці дуже подобається. І сміються та плачуть. Жодного негативного відгуку.
Дійсно підходять і до Євгена, і до Аркадія військові та цивільні дякують:
– Треба було з 2022-го таку пересувну виставу возити!
– Дякую! Пройняло!
– Дякую хлопці це правда, все сказано нашими словами. Я сподіваюся, що це подивляться «ненароджені для війни» і одумаються.

Актор Женя бере фрази, почуті від публіки та додає до вистави.
– Страшно на війні? Запитував Женя сам у себе і по тексту повинен відповісти: Дуже страшно.
А в залі сидів військовий чоловік на кріслі-каталці, і він голосно відповів замість Жені: Страшно? Кабздець як!
І Женя взяв це слово у спектакль.
Справді КАБЗДЕЦЬ.

Артилеристи – це фактично самогубці та смертники

Про свої фронтові будні Євген розповідає як про роботу. Навіть термін вживає «робота»

— На початку війни я трохи попрацював у добробаті у Дмитра Корчинського. А потім мені зателефонував мій друг із позивним Філософ, він уже був в «Азові» і запросив мене до себе в новий артилерійський підрозділ, який він формував. Каже, – У мене є кілька гармат старих.

Як з’ясувалося гармати були справді старі – 1947 року випуску, 85-го калібру. Я тоді нічого не знав ні про гармати, ні про артилерію взагалі.
Мене попереджали, що з таким калібром потрібно бути безпосередньо на передовій, тож за розрахунком постійно прилітає, і тому артилеристи — це фактично самогубці та смертники. Але я все одно пішов. І за три тижні став артилеристом.

Я, коли їх вперше побачив, вони мені здалися такими величезними. Жерло, колеса, станини. Поруч стояла гармата, яку, на мою думку, з пам’ятника зняли. Десь вона була як музейний експонат. Ну, нічого. Натомість вони працювали! І зараз, можливо, працюють. А тоді ми з ними добре повбивали під…ів під Бахмутом.

Ми з хлопцями навіть згадували, коли вже працювали із сучасною зброєю: Де ж наші старенькі гармати? Сумували.
Травму Євген отримав під час служби. Півтора роки снаряди тягав. А вони нелегкі. Артилерист це не просто біля гармати стоїть і командує: Вогонь! Перетягуєш і вдень і вночі на руках такий тоннаж, що портовому біндюжнику й не снилося. Причому все робиш якнайшвидше. Дістаєш снаряди з укриття, яке нижче за рівень землі і тягаєш снаряди знизу-вгору. За півроку коліна у Євгена не витримали і надірвалися меніски.

– Ботани, поети, колекціонери, музиканти, актори, на мою думку, всі зустрічаються на війні? Окрім депутатів?
Євген Авдєєнко: “В армії, напевно, люди всіх професій є. І депутати. Я, мабуть, зруйную міф, але є депутати, які пішли на фронт і воювали, і деякі з них загинули. Різного рівня депутати міських та обласних рад і навіть є із ВР. Під Бахмутом загинув Олег Барна, позафракційний депутат ВР. Я не говорю, що підтримував його політичний курс, але він воював. Є в нас і колишній міністр у армії. Володимир Омелян на фронті отримав поранення, перебито кістку, понад 10 осколків у тілі. Звичайно, цих людей небагато, але вони є. А найбільше тут будівельників, водіїв фур”.

– У ЗСУ ти зустрічав таких людей, з якими взагалі в розвідку не пішов?
Євген Авдєєнко: “Я спочатку був в Азові, з якого утворилася третя окрема штурмова бригада. Там були всі справжні бійці. Ні. Не зустрічав. Відповідь така”.

І це варто побачити та почути.

А у вас так було? Боєць, що прийшов у відпустку, сидить за святковим столом зі чаркою в руці, і каже: Я хочу сказати тост.
І всі завмирають. Тиша.

– За мир. І пацанів на нулі, і щоб нікому не довелося більше захищати свою землю зі зброєю в руках!

Всі видихнули, загомоніли: Гарний тост! Випили, закусили. А боєць сидить, тримаючи чарку в пальцях, наче заснув. Він згадує тих, хто на передку. У холоді та бруді. І його прориває, він починає розповідати свою страшну окопну правду.
Чи було таке?
Люди на війні мають перевагу перед нами. Ми напружено і благоговійно прислухаємось до їхньої думки. Війна відбирає молодість і додає сивини та думок.
Цілу купу думок. Солоний і чорний гумор. Іскрометні солдатські жарти. Сумні думки. Іноді ці думки безрозсудно злі. Таке теж трапляється. І виходить філософія людей, які захищають нас із вами. Вона рвана як дірка від уламка. Дратує як рана.

Режисер Анатолій Нейолов, голова театру «Чорний квадрат», вибрав із сотень таких історій десяток і спаяв їх у єдиний монолог.

– Він приходив уже, приготувавши якусь сцену, розповідає Євген, – приблизно мені її показував. Я потім удома, репетирував, проганяв через себе. Понад півтора місяці ми працювали, а тоді ще й світла не було – «блекаути», ми під ліхтариками все це компонували.

Євген Заслужений артист України, озвучує думки своїх бойових друзів у моноспекталі, яка називається «Ненароджені для війни» І це варто побачити та почути.
Моноспектакль – це вищий пілотаж для актора
Одному артисту тримати інтерес зали дуже важко.

Тобто, актор на сцені «витягує» всю виставу, покладаючись лише на себе, власний досвід та майстерність. Тут вам не «їсти подано»! І навіть не монолог Гамлета, після якого можна піти в гримерку перепочити. Тут у нас дещо інший випадок. Викладатися треба на повну.

Розповідь монолог майже автобіографічний.

Актор розповідає про себе і своїх побратимів. Вони ніби невидимо стоять за його спиною і дивляться в зал шукаючи в очах глядачів співчуття, розуміння, вони хочуть розтривожити залу.

– Ця вистава для цивільного населення, розповідає Євген, – Так, військові теж приходять, теж залишають відгуки. Їм я особливо нічого нового не розповім, але їм, я так розумію, заходить сама подача. Вони не просто сидять там, позіхають, сплять. Вони бурхливо реагують під час вистави. Я чую, як вони або щось коментують, або щось намагаються мені підказати, додати ще щось. Значить подача та, яка потрібна. Звичайно, вистава більше потрібна для цивільних. Це нагадування у тому, що йде війна, щоб люди приєднувалися до сил оборони і до нашої бригаді. Такий рекрутинг. Дівчинка після вистави, чесно кажучи, не пам’ятаю міста, на мою думку, Бориспіль, записалася до ЗСУ. Значить спектакль прийшов не дарма, це наша така маленька перемога, значить, все йде правильно. Багато хто пишуть відгуки, що захотілося приєднатися до ЗСУ. Тобто, отже, спектакль працює у правильний бік.

Ненароджені для війни

– У вас чудова назва. Ненароджені війни. Стільки копій на цю тему поламано. Звідки воно пішло?

Євген Авдєєнко: “Хтось із відомих людей, може артистів? Не пригадую. Сказав: Я не народжений для війни. Я не готовий. Мене вб’ють. Є Конституція України, в якій написано: Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України. Є ті, хто пішов боротися, а є ті, хто всіма правдами та неправдами відмазується від цього. Від захисту своєї країни. І звичайно є люди, які мають працювати на своїх важливих місцях. У критичній інфраструктурі. Лікарі, вчителі, енергетики, МНСники. Однак більшість зобов’язана захищати країну на полі бою. А війна, про це я говорю у виставі, це теж робота. І ми маємо її виконати.
І потрібні ж не лише штурмовики. Люди різних спеціальностей. Їх дуже багато. Хтось може ремонтувати автомобілі. Інженери можуть збирати дрони – це робота захищати свою країну”.

Я не народжений для війни. Ніхто з нас не народився для війни. Людство воює 5000 років. Війна – це завжди погано. Але коли вбивають твоїх дітей, вважаєш себе народженим для війни чи ні ти повинен їх захищати.
3-тя штурмова бригада та «Чорний квадрат»: мілітарі-stand-up «Ненароджені для війни».
10 листопада 2024, 17:00.
Одеський обласний театр ляльок.