“Розмова з Мрією!” або рефлексія на балет “Снігова Королева”
Розмова із Мрією!
Присвячується балету «Снігова Королева» Одеської національної опери і не лише йому…
Був Землі золотий час, коли Мрія жила серед людей. І в серці кожної людини було її таємне місце. І кожен міг легко торкнутися Мрії. Здобути на мить її крила і виконати найзаповітніше своє духовне бажання. Але пройшов золотий вік, а за ним і срібний. Настав час заліза. Час неприборканої люті, жадібності, час – крові. І Мрія пішла з людських сердець. З’явилася в них спрага користолюбства, заздрість і духовна апатія. Люди оголосили полювання на Мрію. Багато хто тоді вбив її в собі. Від багатьох сховалася вона у важкодоступних місцях. У тих, куди вхід не всім. Одним із них став і театр. Хоча й у ньому дуже рідко Мрія була людям тому, як і світ мистецтва проникли всюдисущі отруйні суперечки залізного віку. Отруєна ними Мрія мовчала.
Жив у цей час в одному казковому південному місті театральний майстер Ян. Багато років на сцені він намагався повернути Мрію в серця людей, але на жаль безуспішно. І ось одного дня на день осіннього рівнодення уві сні з’явилися майстру три музи. Одна з них, муза трагедії, Мельпомена підійшла до Яна, посміхнулася і тихо сказала: «Ключ до всього сущого у світі лежить у таємниці імені».
А Терпсихора, муза танцю, сухо додала: «Відкрий та осягни таємницю імені сущого, серед тих, хто поруч із тобою. Поєднай її з танцем і музикою і, якщо твій вибір буде правильним, Мрія знову увійде до твоє серце. Вона також торкнеться сердець усіх людей, хто побачить цей танець та відчує у собі його музичний пульс».
«Але врахуй, якщо ти припустишся помилки, то результат буде зворотним. Серця присутніх ще більше запеклі, а душі їх взагалі зачерствіють у залізній рутині. І ще знай, знаходячи знову цей втрачений дар, доведеться чогось позбудеться. Де додасться, там і забереться!», – суворо застерегла майстра Ерато.
Минуло лише кілька днів і ось з’явилася у майстра Яна юна талановита учениця. Ім’я її звучало незвично для місцевих місць. Воно було настільки незвичайним, що багато жителів південного міста не могли ні вимовити його, ні написати на глиняній табличці. Воно звучало химерно, ніби в ньому було зібрано весь колорит західного середземномор’я та вся краса східних островів. А коли вона танцювала, люди забували про те, що таке час і де знаходиться світ, у якому вони живуть. На сцені своїм мистецтвом вона немовби повертала людей до життя в епоху золотого віку. Люди ставали добрішими і кращими, але тільки Мрія продовжувала мовчати. Танець закінчувався і все ставало, як раніше.
Довго не міг зрозуміти й Ян, що означає ім’я цієї незвичайної дівчини, поки в одному зі знайдених у бібліотеці старовинних манускриптів золотої доби, не знайшов він одне з його таємних значень. Майстер не став нікому говорити про це. Люди повинні прочитати його самі в танці та музиці, інакше нічого не вийде.
Може це і є ім’я, про яке говорили Музи уві сні? Можливо, вона та, хто поверне нам Мрію. Довго не думаючи, майстер запропонував юній танцівниці виступити напередодні нової зими і почали готувати танець і музику, і дію.
Незабаром у творчому тандемі народилася театральна містерія «Розмова з Мрією». Вперше її виконали під кінець осені, коли напередодні зимових холодів особливо озлоблюються людські серця. Того дня театр був сповнений. Проте так було завжди на прем’єрах.
І ось, юна танцівниця закружляла в магічному колі театральної сцени, розгортаючи перед глядачами давно забутий ними простір Мрії, світла та радості. Даремно намагалися фурії залізного віку перешкодити уявленню. Вони намагалися наповнити зал холодом забуття, що леденить душі страхом невідомості. Вони засипали поміст театральної сцени битим склом – уламками знаменитого кривого дзеркала тролів, і сцена обігрілася плямами крові. Вони намагалися перегородити шлях до Мрії сонмом всіх чудовиськ стародавнього світу, але марно. Танцівниця говорила та говорила з Мрією. Вона танцювала і з кожним її рухом, з кожною хвилиною цього танцю світлішала зала. І коли над сценою зійшло велике сонце Мрії. Кожен із присутніх у залі зміг прочитати та зрозуміти ім’я прекрасної танцівниці. Воно означало – “Повертає до життя”.
Люди повернулися до Мрії. Вони повернулися до життя того дня. Одночасно вкрилися іржею театральні скріпи залізного віку.
Містерія завершилась. Танцівниця шукала очима майстра і в залі, і за лаштунками. Його ніде не було. Яна терміново викликали до міської ради вельмож. Увечері у місті почалися хвилювання. Мрії, що відчули поклик, втратили інтерес до лінивого споживання, вийшли з-під контролю залізно-іржавої буденності.
Втім, єдності в думках не було, з’явилися скептики. У залі, в кулуарах містерії, у театрі та поза ним вони шепотілися: «Та це й не містерія зовсім, це не танець, а акробатика якась… Це бунт проти залізних театральних засад… Подивіться, тут немає ніякої синергії… Старо як світ… і чому так багато золотого світла. Навіщо він потрібен, коли всі ми згідно з театральним статутом любимо залізну вогку темряву? Адже лише завдяки ній яскравіше світиться наша улюблена сцена!».
Увечері танцівниця, чекаючи майстра, все ще стояла перед театром. Вогники, що ожили в людських серцях Мрії, вже передавалися з дому до хати. Вночі все місто було у світлячках. Місто сяяло.
Коли настав ранок наступного дня, на площі перед театром уже нікого не було. А дорогою до сусіднього міста босоніж йшла дівчина. Її ноги були всі ісколоті, порізані, але за крок її не відчувалося ні тяжкості, ні зневіри. Вона йшла продовжувати свою «Розмову з Мрією».
Автор: Георгій Бянов.
