Український театр представив прем’єру німецької драми “Камінь” Маріуса фон Майєнбурга
Одеський академічний музично-драматичний театр імені В. Василька наважився поставити п’єсу представника “нового реалізму” у німецькій літературі – нашого сучасника. 8 та 10 травня в форматі “глядач на сцені” одесити мають змогу познайомитися з творчістю сучасного німецького драматурга Маріуса фон Майєнбурга. Часу та пам’яті і їх впливу на сьогодення присвячена вистава “Камінь” за п’єсою “Der Stein” (2008).
Маріуса фон Майєнбурга неодноразово називали одним із найяскравіших письменників кінця ХХ – початку ХХІ століття. Майбутній драматург народився в столиці Баварії Мюнхені (ФРН) 21 лютого 1972 року, освіту та визнання здобув у об’єднаному (після 1989 року) Берліні. Приголомшливий успіх у глядачів та критиків мала його п’єса 1997 року “Feuergesicht” (“Полум’яне обличчя”), яку тріумфально зустріли у старому та новому світі (вистави відбулися в Австрії, Великобританії, США, Японії, Австралії). З творчістю фон Майєнбурга наш глядач міг познайомитися також завдяки фільмам “Учень” (2016) та “Паразити в раю” (2018).
Одесити можуть пересвідчитися в таланті німецького драматурга, тим більше що Наталка Сняданко блискуче впоралася з перекладом та адаптацією, а режисер-постановник Євгеній Резніченко – майстерно використав складний матеріал та створив на його основі черговий шедевр: майже дві години глядач перебуває у напруженні, залучений до пафосу та логосу дійства на сцені. Сама сцена – це щось неймовірне. Художниця-постановниця Олена Штепура – за завітами Карла Лагерфельда використала лише три кольори: білий, червоний та чорний, проте ЯК! Символіка кольору глибока та емоційно насичена – кожна стрічка, гудзик чи нитка грають разом з акторами. Лаконічне оформлення сцени, професійна гра зі світловими ефектами, інноваційна сценографія – занурюють нас у сучасне мистецтво та віднаходять в ньому тисячолітній античний театр із його хором та богами з машини.
Заголовний герой п’єси – камінь (Der Stein), але очевидно, що без блискучої гри живих акторів він би лишався німим безглуздим бруком і не набув би того різнобарвного емоційного сенсу: від оберега до знаряддя вбивства, від символу звитяги та любові до об’єкта страху та ненависті. Про нього можна сказати словами псалма: “Камінь, що його кинули, наріжним став каменем”. Але одночасно цей камінь уособлює брехню та облуду, що скам’яніла та затверділа від повторення, бо правда занадто болюча. Другим за значенням персонажем є будинок у Дрездені, що зваблює, втрачає, набуває, розбещує, жене, приваблює, робить нещасними, зводить з розуму та вбиває господарів. Білий будинок, що лишає червоні плями на долонях при дотику. Як зазначають критики, поза “чоловічу назву” п’єса жіноча та про жінок – чоловічі персонажі у певному сенсі залишаються “поза сценою”.
Перед акторами стояла складна задача: події розгортаються у 1935, 1945, 1953, 1978 та 1993 роках, тож потрібно зіграти людей різного віку, але глядач не знайде фальші у їхній грі. Автентично звучить зі сцени й українська, і німецька мова. Калейдоскопічно та нелінійно розвивається сюжет. Глядачі в кінці захоплено аплодують стоячі.
Щодо сюжету, то він напрочуд актуальний для нас: це розмова про провину, пам’ять та родину, про привласнення спогадів, про опір обставинам та конформізм, пристосуванство, досвід війни, брехню та мовчання заради спокою, злочини заради тих, кому ці злочини не потрібні (врешті всі злочини виявляються марними), конфлікти поколінь, замовчування родинної історії та скелети в шафах, про поховану під рододендронами пам’ять, що зводить з розуму.
Як жити далі, коли врешті розповідаєш те, що приховувала все життя? Як жити далі, коли дізнаєшся про те, що від тебе приховували? Квитки на виставу – https://ukrteatr.odessa.ua/afisha/kamin.
Лоренц Маев.
