В Одесі показали кіновистави сучасного танцю від проєкту Let The Body Speak
Автор: Ута Кільтер
Біля приміщення «Beit Grant», що розташоване у центрі міста Одеси збиралися люди, переважно молоді і, що важливо для мене особисто, майже ніхто мені не був відомим. Але всі вони між собою були знайомі/обіймалися/цілувалися…
Для мене то було відкриттям – окремої сфери знайомств та напрямку у інтересах! У «новітньому танку»! Бо мали представляти відео саме new dance! Був навіть хлопець з фронту! Був дуже цікавий персонаж з дредами (красень), також «юнак» з професійно виробленою (балетною) спиною! Останній виявився одним з керівників проекту “Let’s the body speak”, з Києва приїхав Олександр Маншилін.
Була здивована та раділа кількості зацікавлених у new dance! Хоча що серед них робив мій давній приятель/ НЕ танцюрист Дмитро Докунов, стало зрозуміло згодом. Бо там акцент був зроблений на відео, а не на сам танок. І (майже всі) оцінки, питання та зауваження стосувалися виключно тому ЯК це було відзнято та змонтовано.
Ведучі вечора Вікторія Хорошилова, Андрій Утьонков та вже відмічений вище хлопець з «рівною спиною з Києва» Олександр Маншилін. Всі розумні, всі з перфектною українською! (виявляється «наш одесит» Утьонков відмінно розмовляє та ще й розповідає українською, що мене потішило дуже!). І він сам (Утьонков разом з Вікторією Хорошиловою) вже давно практикують цей вид мистецтва. І мені, як «ветерану жанру» це надало оптимізму!
Андрій (Утьонков) все провокував дискусію, але через те, що глядачі сиділи у рядах спинами одні до одних, були у змозі лише пропонувати рєплікі/зауваження, що стосувалися переважно зйомок (за виключенням зауважень Галина Джикаєва), але не танцю. Ах, так, там було 2 фільма, НЕ документації, а навпаки, чогось навмисно зробленого: «фільма-фільма»; тобто за законами жанра «кіно».
Обидва фільма виявилися якимись «фольклористськими», тобто використовувалась суто «народна» тематика. У фільмі «Dance macabre» дівчина з перфектною пластикою рухів, вдягнена в обтягнуте тріко із зображенням хребців звивалася, ДУЖЕ ДОВГО. Їй підігрувала, вдягнута у червону довгу сукню, друга дівчина. Весь час стоячи збоку/поруч на суто народному – старовинному інструменті, з доволі одноманітним звучанням, «колісній лірі». Але все ж своєрідно/незвично та цікаво, «автентично».
Бракувало розвитку, а однією, хоч і перфектною пластикою увагу глядачів вкрай важко утримати. Лише через 20 (!) хвилин вони почали обидві рухатися. Хочу нагадати, що «макабричне» то щось пов’язане зі СМЕРТЮ. І в кінці, (а я встигла вийти/сходити покурити) – вибачте, у понеділок обов’язково кину курити, – вони об’єдналися. Тобто притулилися одна до одної, обійнялися (?!), а потім дівчина у червоному за ногу витягла першу, ту, що у тріко, за ногу зі сцени.
На щастя другий фільм був коротше і там було задіяно зерно, яке танцівниця посипала. Насипала круг. Потім посипала все МУКОЮ. Хтось з глядачів зауважив, що це справді СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО, бо там розглядається тема «зернового коридора» (?!) і без абиякого сарказму (?!).
Але, на щастя, у «Слідах» були ще задіяно стільці, їх посували, штовхали; на них сиділи і т.і. Танцюристка посипала свою голову мукою як попелом… Але РОЗВИТКУ все одно не було… Всім, за виключенням тих, хто пішов, все сподобалося.
