Симфонія війни. Від панк-року до оперних див Одеси. Частина перша – панки

Одеський журналіст Дмитро Жогов досліджує музику Одеси та вплив війни на неї. Перша частина присвячена панк-групі Стас Ленин Band, яка попри війну продовжує творчу діяльність і навіть випускає нові кліпи.

Погано, коли вранці прокидаєшся від стогнання «повітряної тривоги». Вона нестерпна як горловий спів Йоко Оно або як виття слона, яке тоне в болоті. Вона страшенно плаче як «Стракостер» Джімі Хендрікса на Вудстоку і рве з тебе душу.

Кажуть, сирену винайшов француз. Вона несподівано відноситься до духових інструментів. І назва у неї така сволочна «незворотній випромінювач звуку».

Похмуре і тривожне виття з ранку дає зрозуміти, що попереду якраз повна незворотність. Що приємного розміреного життя ще довго не буде. Можливо ніколи.

Я встаю і під акомпанемент Йоко-сирени все ж таки намагаюся з уламків склеїти щось схоже на довоєнну повсякденність.

Що краще, у спеку тепла Кока-Кола із знеструмленого холодильника чи гаряча кава?

Я вибираю каву. Від нього запах мирного життя. Тепла Кола це саме собою занепад і тлін. Заліплю собі вуха навушниками:

-Ма-ма-мандрую, парасольку зачарую. Ритм, під який чітко відраховуються кроки. Танцюю у ванну. Води нема.
-Ма-ма-мандрую …

Здається, Боженька грає зі збільшувальним склом. Він спрямовує вогненний промінь прямо на тебе. Через вікно.
-Ма-ма-мандрую … Я, весь змоклий, продовжую пританцьовувати.

Спершу здається, що вокал неемоційний, а потім думаєш, чувак на межі нервового зриву. Як усі ми.

Це одеські панки. Стас Ленін [Band]. Відмінний клей щоб з ранку ліпити з осколків сьогодення. Я цю пісеньку «Мандрую» співаю вже два дні.

Щоправда, не можу крім трьох слів нічого з неї згадати. Та це й не важливо.

Як “Рамамба хара мамбуру”.

Я впевнений, що зможу відрізнити Стас Ленін [Band] від інших команд. Вони ні на кого не схожі.

Я йду на концерт панк гурту. Вперше у житті. В Одесі не має бути панку. Тут немає нетрів. Немає кам’яних джунглів. В нас тут сонце. Море.

Засмаглий панк – це нонсенс. Панк має бути блідим як черево камбали. Як Сід і Ненсі.

І в Одесі є Стас Ленін [Band] одеський панк. І він мені подобається.

Виття сирени. Тонкий струмок води.

– Товстолоб!
-Ма-ма-мандрую,

На бітумному даху лопаються бульбашки від спеки.

Така ранкова какофонія.

Міський сад декаданс та цирк

«Я облечу все стороны света…
Вдруг…
Внезапно…
А если в мою сторону будет лететь ракета –
Она полетит обратно»

У Міськсаду на концерт вже зібралася богемна тусовка: музиканти, режисери, актори, оператори, художники, шизофреніки, люди з відстрочкою та білими квитками, інший творчий ̶с̶б̶р̶о̶д̶ люд. Було схоже на базар пінгвінів, тільки-но висунулась з моря морда косатки і потягла одного.

Решта приголомшено подивилися на кола на воді і продовжили галасувати.

– Кіра, забрали на війну!
– Аркадій від ТЦК у село втік. Має хату 10 кілометрів від найближчого патруля.
– Ніколь чудова! Але губить себе! Вона багато п’є.
– Ковток абсенту?
– Половина музикантів із рок-клубу на фронті!
– Яка пекельна спека! Ще трохи і все нафіг загориться!
– Ви чули це найспекотніші дні в історії людства! А у нас спекотніше ніж десь у Європі!

У місті від спеки луснула на двометровій глибині під землею труба. У всякому разі, так говорили. І не стало води. Її вже не було кілька днів. І тому пінгвіни всі були скуйовджені і від них пахло.

Виділявся художник і письменник Серьога Коняхін, він як завжди виглядав так, ніби зробив укол адренохрому собі в мозок. Але це враження оманливе. Його штирить і тверезого. Він весело трясе БГшною борідкою і розповідає мені свій задум еротичної драми. Вона схожа на “Сало” Пазоліні. Покликав мене на роль Голови.

Ще виділялася Тиннет Ніколь. Ох Тінет, вогонь чересел Одеси. Ти-нн -ет: кінчик язика не робить шлях по піднебінню, але відразу штовхається об зуби. Вона самозабутньо та граціозно танцювала затиснувши в зубах троянду. Усі ставилися до неї з пієтетом. Її люблять за талант і бояться за характер. Вона божественно співає.

У кущі впав, загримів якийсь п’яний. Не дочекався концерту.

З’явився Стас таким, як я його бачив у сотні роликів в Інтернеті.

Зовні він нагадує молодого Ульянова. Ще гімназиста. Уявіть Леніна не цілеспрямованого, а втомленого с сережкою у вусі і трохи гидливим виразом обличчя.

Стас каже, що прізвисько «Ленін» дали, коли йому було шість років. За те, що носив кепку. Але йому це прізвисько подобається.

Стас: – Це як Мерлін Менсон у нього це Мерилін Монро і Чарльз Менсон. Так і Стас це я та Володимир Ілліч Ленін. Інь та Янь.

Він провокаційно одягнений. Як трансвестит чи клоун. Він стильний. Наче Вів’єн Вествуд працювала над його образом.

Його шмотки сиплються, облазять. Після Стаса машина вся в шматках від його сумочки.

Я вразився його безшабашності. Місто сповнене військовими не в найкращому настрої. Деякі з них із ПТСР. У них побачивши Стаса повинен стати нервовий тик, і рука сама потягнеться за пістолетом.

Жогов: Тебе часто хочуть побити?

Стас: Не, тьху, тьху, тьху. Можуть за спиною бурчати.

Софія (його дружина) дістаючи прибамбаси для макіяжу: – А в Києві, пам’ятаєш? Саме за зовнішній вигляд причепився?

Стас: – Я від таких йду вбік. І все. Мені здається, що до мене вже всі звикли.

Жогов: Як ти вважаєш побільшало звуків у війну?

Стас: Повітряна тривога. І потім ти і після неї реагуєш на всі гучні звуки. На мотоцикл, на сміттєвози. На грім! Відразу думаєш «приліт» чи ні? Генератори ревуть.

Дихати не можна. Я хочу поїхати після війни до Парижа та послухати вибухи феєрверків. Цікаво як я реагуватиму? Треба відразу від цих «флешбеків» позбутися.

Дружина гримує його перед концертом. За сценою в кущах стоїть зручний стіл із лавкою. Стасу подобається це дійство. Він згадує Кісс та Девіда Боуї. Для них це був священний обряд.

Софія фарбує йому очі, губи, приклеює довгі вії. Одягає перуку. На кінчик носа йому дружина поставила червону крапку. Останній штрих.

– Твоя сумочка вона сиплеться уся, але вона стильна. Хто тебе одягає? Хто вигадав твій образ?

– Щось я вигадую, щось дружина.

– Сумочка моя! Вставляє Софія.

У Стас Ленін [Band] свій Гаркуша тобто неприкаяна ексцентрична безглузда людина, що скаче перед сценою. Це Борис Барський він худий, зморшкуватий і, як і раніше, вусаст, змахує довгими руками як зламана маріонетка, пересувається туди-сюди. Публіка його дізнається.

– Він харизматичний! Він сповнений сил. І його люблять! каже Стас: – Я часто буваю на концертах у Будинку Клоунів.

Стас запрошував Барського та Олексія Агап’яна (Каламбур) на зйомки своїх кліпів. До речі, не пам’ятаю, хто ще з одеських рокерів міг дозволити собі кліп?
Дорога штука. Потрібно бути амбітним та забезпеченим.

Важко уявити собі ділового панка Стаса, який передозував важкими наркотиками і валяється десь за гаражами. Він знає, що робить. Кліпи, альбоми, навіть Барський входить у його кейс.

Стас хвалиться, показує на телефоні, що якийсь японець на ударних вистукує його мелодію.

– У Японії від нас фанатіють. Ми ні на кого не схожі. Який у нас стиль? У нас новий альбом у ньому не те, що кожна пісня, кожен шматочок пісні у різних стилях.

Якщо грають метал і мають фанати, то навряд чи вони гратимуть диско. А я можу експериментувати, Стас знизує плечима: “Мені все одно”.

Жогов: Де «No Future»? Де протест проти світу?

Стас: У мене є своя ноф’юча! Пісня «Побігли! (До речі заводний хіт) – Куди йдемо неважливо! У порожнечу!

Стас йде на сцену ланки порожніми банками, що бовтаються на куртці.

– Побігли! Побігли! Побігли! Куди йдемо неважливо! У порожнечу!

Натовп потроху заводиться. Барський починає стрибати під сценою. Я послухав два хіти і пішов.

Підсумую. Стильна панк банда. Яка у самому розквіті кар’єри виявилася замкненою у місті війною. Як зародок у формаліні.

 
Антракт.

Дмитро ЖОГОВ