Римо-Католицький одеський собор – історія віри, небайдужості та музики
Римо-Католицький собор Успіння Пресвятої Діви Марії є не лише визначною архітектурною пам’яткою Одеси, а й живою історією міста, закарбованою в камені, музиці та людській пам’яті. Його мозаїка культур, народів і стилів є дзеркалом самої Одеси. Тут зійшлися Захід і Схід, класика та сучасність, віра та культура. Історія цього храму – це історія Одеси та її громади в найкращому її прояві.
Історія, викарбувана в камені
Територія, на якій розташована сучасна Одеса, має давню історію. Перші поселення на цих землях засновувалось давньогрецькими колоністами приблизно в період VII сторіччя до н.е. – ІІІ сторіччя н.е. Наступні століття були відмінними періодами, які мають свою багату історію. Наприкінці XVIII сторіччя Одеса офіційно отримала статус міста завдяки вигідному розташуванню та наявності порту і це сприяло її швидкому та успішному розвитку.
Через багатонаціональний склад населення Одеса з самого початку була багатоконфесійною. Серед численних релігійних громад важливе місце посіла римо-католицька, сформована переселенцями з країн Західної Європи – французами, італійцями, німцями, поляками, чехами. Саме вони заклали підґрунтя для створення одного з найвизначніших храмів міста – Собору Успіння Пресвятої Діви Марії.
Витоки: перші кроки католицької громади
Першу каплицю римсько-католицької громади в Одесі відкрили вже у 1795 році – скромний дерев’яний будинок для молитви. У 1796 році католицькій громаді офіційно відвели земельну ділянку площею 3602 м² сажені між вулицями Рішельєвською, Катерининською, Поліцейською та Поштовою. В 1798 році була відкрита також приходська початкова школа.
У 1805 році губернатор Арман-Еммануель дю Плесі, герцог де Рішельє, католик за віросповіданням, виділив цілий квартал на тоді ще Катерининській вулиці для будівництва католицького храму. Того ж року була заснована парафія Успіння Пресвятої Богородиці та розпочалося спорудження мурованого костелу під залізним дахом, з двома двінницями та куполом, за проєктом італійського архітектора Франческо Фраполлі. Храм мав скромні розміри: 40 аршинів у довжину, 16 – у ширину і 23 – у висоту. Будівництво було завершено у 1822 році. Поруч із церквою збудували три кам’яні будинки. Першим настоятелем став отець Августин Дженарі, францисканець.
Розвиток громади: розквіт католицького життя
За приблизними даними, у 1823 році в Одесі проживало 4236 католиків. Найбільшими групами були німці (1382 особи), італійці (1328), поляки (890) та французи (636). При цьому більшість з них були тимчасовими мешканцями: найчисельнішими серед постійних залишалися німці, а серед тимчасових — французи.
Розвиток католицької громади припав на період губернаторства Олександра Ланжерона (1815 – 1823), який ініціював розробку нового проєкту храму. Саме за його правління в Одесі був введений режим порто-франко, що сприяв економічному та культурному зростанню. Місто перетворювалося на центр торгівлі, інженерії, мистецтва й науки.
Ланжерон, який помер у Петербурзі в 1831 році, заповів поховати себе саме в Одесі. За ініціативою вдячних одеситів його прах був урочисто перепохований у храмі Успіння Пресвятої Діви Марії. Сьогодні на місці поховання встановлена меморіальна дошка у правому нефі собору.
Архітектура: “одеський стиль” і європейська естетика
Собор двічі розширювали, щоб вмістити всіх парафіян. Остання перебудова відбулася у 1851 – 1853 роках за проєктом Франческо Моранді, доопрацьованим Феліксом Гонсіровським. 16 серпня 1853 року оновлений храм освятив єпископ Фердинанд Канн.
Архітектурно собор виконано у формі латинського хреста. Він поєднує риси романського й готичного стилів: фронтони та вікна дзвіниць – готичні, тоді як купол та півколони – романські. Характерна риса — використання місцевого каменю – ракушняку (піщанику) без тинькування, що створювало враження старовини. Цей підхід увійшов до історії як “одеський стиль”. Дах був вкритий червоною черепицею. За проєктом дзвінниця собору повинна була бути остраконечною та високою, однак в такому випадку дзвінниця римо-католицького храму була б вищою за дзвінницю православного Преображенського Собору, це викликало певні суперечки, тому вона не була добудована і має вигляд трохи незавершеної.
Інтер’єр: від мармуру до Дюрера
У собор вели три входи, стіни та підлога були оздоблені білим мармуром, в залі – шість бронзових люстр і 120 дубових лав. Особливу увагу привертав мармуровий вівтар, різьблена кафедра, а також духовий орган із 24 регістрами, виготовлений у 1888 році фірмою «W. Sauer», що розташовувався на хорах над входом до храму. У XX столітті на ньому грав відомий польський співак і актор Мечислав Свенціцький.
За різними даними собор був розрахований на кількість прихожан від 1200 до 2500 людей. Інтер’єр вражав вишуканістю: білі мармурові підлоги, коринфські колони, пілястри, фігури апостолів та євангелістів, подаровані парафіянами та мистцями з різних країн. Внутрішнє оздоблення під білий мармур було витримано в стилі Відродження, підлога була викладена біло-сірим мармуром, групи коринфських колон та пілястрів розташованих в два ряди ділили храм на три частини, кам’яний барабан купола підтримувався пілонами.
Із найцінніших оздоб храму варто особливо виділити копію картини Рафаеля «Успіння Богородиці» авторства Карло Дольчі (1518), ікону Святого Франциска, «Скорботна Матір» того ж Дольчі, а також ікону Розп’яття Христа, створена Альбрехтом Дюрером.
Собору передали 12 мармурових фігур апостолів італійської роботи, а також 4 фігури євангелістів. Папа Пій IX подарував собору мармурову хрестильню. Художники Дюссельдорфа подарували 14 картин Хресної Дороги на честь консекрації храму. У соборі було 120 дубових лавок, шість великих бронзових люстр. Ліворуч від входу до храму висів образ Святого Роха – захисника від епідемій, а також срібне панікадило із написом французькою «В пам’ять про чуму 1812 року», у якому горів вічний вогонь. Вівтарі прикрашали фігури Пресвятої Богородиці, Архангела Михаїла, скульптури євангелістів. Центральний вівтар вирізнявся барельєфами агнця з хрестом, а навколо нього – скульптури, які гармонійно поєднували релігійну і художню спадщину Європи. Особливою та символічною оздобою храму стала ікона Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, яку виконав відомий німецький (мюнхенський) художник Вінценц Фішер.
Ось як писали про внутрішнє оздоблення храму тих часів в книзі «Одеса та її околиці. Путівник і довідник» (1892): «Архітектура церкви ззовні на перший погляд не дуже видатна, але всередині – надзвичайно гарна. Стіни та пілястри оздоблені білим мармуром, підлога мармурова; особливо вражаюча колонада, що простягається вздовж обох боків, та вівтар художніх робіт з іконою Успіння Пресвятої Діви Марії, копією картини Рафаеля, роботи художника Фішера (подарунок графині Ольги Наришкіної)».
У бічних нефах згодом знаходилися два надгробки з білого мармуру: Олександра Ланжерона та отця Георгія Разутовича. У лівому нефі були поховані тираспольський єпископ Вікентій Ліпський та канонік Франц-Ксаверій Клімашевський. Нажаль, в радянські часи захоронення в соборі були вилучені, зараз є тільки відновлені меморіальні дошки.
Радянські часи – історія боротьби
Після більшовицької революції 1917 року Католицький собор в Одесі був націоналізований. Його передали у тимчасове користування місцевій релігійній громаді, проте решта будівель храмового комплексу залишилися під контролем нової влади. В цей період храми зазнавали реквізицій, священиків та прихожан розстрілювали та висилали, а в 1935 році собор остаточно закрили, перетворивши святиню на болгарсько-німецький клуб.
Ще один католицький храм Одеси – Собор Святого Климента, видатну пам’ятку архітектури неороманського стилю було взагалі знищено у 1936 році.
Під час Другої світової війни, в 1941 році, коли Одесу було окуповано румунськими військами, храм тимчасово відновив своє сакральне призначення. Румуни привезли до Одеси своїх священиків, силами прихожан храм був відновлений, всередині побудований новий мармуровий вівтар, була викладена плиткою підлога, знов встановлені образи.Художник Миколай Маркин зробив нову раму для ікони Внебовзяття Пресвятої Діви Марії. В костелі діяв хор, служби велися на німецькій та польській мовах.
Проте після повернення радянської влади ситуація змінилася. У 1949 році собор знову було закрито. Пам’ятки сакрального мистецтва зазнали руйнації: знищено по чотири колони з кожного боку, демонтовано мармурове покриття підлоги, а стелю замінено дерев’яним перекриттям. У просторі колишнього вівтаря збудували спортивний зал із поручнями для гімнастики, облаштували балкон і душові кімнати в підвальних приміщеннях. Храм був перепрофільований у спорткомплекс, повністю втративши свій початковий вигляд.
Дивом вдалося врятувати деякі святині. Перед остаточним закриттям храму ікону Внебовзяття Пресвятої Діви Марії перенесли до костелу Святого Петра на вулиці Гаванній, 5 – єдиного постійно діючого католицького храму в Одесі протягом усього періоду радянської влади, що був відкритим для віруючих з Півдня та Сходу України. Разом з іконою збереглися 14 картин Хресної Дороги (подаровані художниками з Дюссельдорфа) а також мармурова хрестильниця, яку подарував Папа Пій IX з нагоди посвячення храму.
Відновлення храму: історія небайдужості
Храм, який було варварськи понівечено впродовж радянських десятиліть, повернули католицькій громаді лише у 1991 році.
9 серпня 1991 року отець-прелат Тадеуш Хоппе отримав ключі від будівлі храму. З того часу храм відновлювався настоятелями собору: отцями Ігнатієм Риндзьонкою, Яном Домбалем і Віктором Щавінським.
9 серпня 1991 року біля дверей храму було відправлено першу Святу Месу, а вже 15 серпня, після очищення внутрішнього простору, відбулося храмове свято Внебовзяття Пресвятої Богородиці. Святиня поступово знову ставала духовним осередком Півдня України.
Ремонт і відновлення храму стали багаторічним проєктом, що вимагав титанічних зусиль. Ініціатором робіт став перший настоятель відновленого собору – отець Ігнацій Риндзьоник. Поступово храм відбудовувався за оригінальним проєктом архітектора Франческо Моранді. Для відновлювальних робіт кожного дня збирався значний колектив служителів, парафіян та просто небайдужих людей, який налічував близько 70 осіб. Протягом наступних років проєкту приділяли свої зусилля настоятелі, які керували храмом. Після багатьох років напруженої праці кожну деталь та елемент храму були відновлені з уважністю до оригіналу, роблячи його знову місцем Божественної краси та спокою.
Були відновлені меморіальні дошки на місцях поховань О. Ланжерона і В. Липського. У 2003 році з церкви Св. Петра повернули ікону Внебовзяття Пресвятої Богородиці, зображення Хресної Дороги, хрестильницю.
Пам’ятаючи про духовне значення ікони Внебовзяття Пресвятої Богородиці, віряни дарували їй прикраси й коштовності. З них було виготовлено корону, що нині прикрашає образ, золоту троянду та інші символічні дари. Процес коронації ініціював єпископ Бернадський, а завершив єпископ Станіслав Широкорадюк. Папа Франциск особисто благословив корону під час генеральної аудієнції у Ватикані 3 серпня 2022 року. Урочиста коронація ікони відбулася 15 серпня 2022 року в кафедральному соборі Успіння Пресвятої Діви Марії, її очолив апостольський нунцій в Україні архієпископ Вісвальдас Кульбокас.
Сьогодні храм є кафедральним собором Одесько-Сімферопольської дієцезії – осередком католицького духовного життя Півдня України, символом незламності віри й історичної пам’яті.
Також в соборі регулярно проходять концерти різноманітних музичних колективів Одеси: Національного одеського філармонійного оркестру під керівництвом диригента Хобарта Ерла, колективу “Spirit of Music”, артистів Одеського національного академічного театру опери та балету, студентів Одеської Національної музичної академії, артистів Одеського академічного театру музичної комедії та ін.
Голос храму: клавіші та труби
Перший орган для храму був виготовлений у 1888 році німецькою фірмою «W. Sauer», мав 24 регістра та знаходився на хорах над центральним входом. Під час радянської влади та закриття храму у 1949 році історичний орган був знищений. Фото, інформація про інструмент та диспозиція органу, нажаль, не збереглися: під час війни 1941-1945 років архів з документацією був втрачений.
Протягом довгого часу для служб та концертів використовувався електронний орган голандської фірми “Johannus”, 1972 року виробництва. На жаль, цей інструмент був частково пошкоджений під час реставрації храму, коли на нього зі стелі впало відро з фарбою та пошкодило педальну клавіатуру та праву частину верхнього мануалу. Клавіатура верхнього мануалу була відновлена, зроблена нова педальна клавіатура (через це вона є нестандартною і має трохи ширші відступи, ніж оригінальна). Орган активно використовується й досі на службах та в концертах.
Електронний орган “Johannus”, opus 220, 1972, II/33 reg.
Ідея повернути до храму духовий орган належала єпископу-ординарію Одесько-Сімферопольської дієцезії Броніславу Бернардському. Новий орган був подарований у 2019 році приходом костьолу св. Андрія Боболи, де він знаходився від побудови у 1978 році, і привезений з Польщі отцем-канонником Ришардом Пучіловскім за сприянням єпископа Броніслава Бернардського і отця Даніеля Кулаковського. Інструмент роботи польського органіста і органного майстра Тадеуша Райковського з міста Влоцлавек був побудований в 1978 році і знаходився в костьолі св. Андрія Боболи в місті Білосток Підляського воєводства. Орган має 28 (27) регістрів в двох мануалах і педалі, 1922 труби; ігрова і реєстрова трактури – пневматичні, віндлади – мембранного типу, ігровий стіл – пересувний. Встановлення та налаштування органа в одеському храмі здійснив органний майстер Томаш Климчук (Польща).
На даний момент духовий орган функціонує лише частково та потребує капітального ремонту, але його можна почути на службах та в концертах, що проходять в соборі.
Adel Renir.
