Одеситка розповіла, як за допомогою культури зібрала гроші на бронежилети
Культурна оборона Одеси. Одеситка Юлія Городецька розповіла, як за допомогою культури збирала гроші на бронежилети для оркестру військово-морських сил ЗСУ.
Зустрічайте нову героїню нашого проекту “Сміливість бути вдома” від одеського бренду Issa Plus – Юлія Городецька.
Юлія журналіст, блогер, наразі живе в США, але на початку війни приїхала в рідну Одесу навідати близьких. Коли почалась війна, Юля залишилась тут, щоб бути зі своїми людьми і переживати разом цей важкий для нашої країни час.
Про перші відчуття, коли почалася війна
Про те, що війна, на жаль, неминуча, я знала ще до початку. Слідкувала за переміщеннями військ ворога. Коли до кордону підвезли кров у холодильниках, зрозуміла, що рахунок йде на дні. Тому я зробила запаси – їжі, води, ліків та туалетного паперу. В якомусь сенсі сюрпризу не було. Але й був теж – коли вибухи шарахнули у нашому місті та в інших місцях України – одразу після екстреної промови путіна, я зрозуміла, що недооцінила свою сміливість. Тобто її відсутність. Думала, що заходитимуть зі сходу країни. Те, що вони вдарять по всій Україні одночасно, я не чекала. Хоча, звісно, це моя помилка.
Про рішення залишитися в Україні
Не можна сказати, що це було рішення “не повертатися” – тому що в той момент, коли їхала в Україну, і я, і моя родина розуміли, що ймовірність війни висока до рівня невідворотності. Дякую чоловікові та дітям, що відпустили. І що боролися із тривожністю, яку їм подарувало це рішення.
Я притягла з собою всі камери, навіть приховані – щоб документувати, якщо відбудеться тимчасова окупація. Їхала, звичайно, не для участі в цьому – головною причиною була необхідність відновитись від важкого постковида. Але я зробила все, щоб встигнути потрапити до лікаря, отримати лікування та прийти хоч у якусь форму.
Про участь у волонтерській діяльності
Перші три тижні я пахала на інформаційному фронті. Писала, перекладала іноземним журналістам, ходила в коментарі великих засобів масової інформації і додавала деталі, що не увійшли до їхніх сюжетів. Колись після Майдану мене дуже читали у твіттері іноземні журналісти. Потім я його запустила і 10 років він лежав. Сподівалася відновити, але, чесно кажучи, він так і не злетів на колишню висоту. Все ж таки, це був інструмент. І я почала шукати інші шляхи його використання. Найкраще він спрацював, коли я захлиналася від горя – у день бомбардування Маріупольського театру. Поки читачі та глядачі (особливо, за кордоном) не розуміли, що розбомбили не просто гарну будівлю – у бомбосховищі були люди, багато людей, я знайшла у ютюбі відео про це, скачала і стала постити скрізь, де могла. З посиланням на джерело. Ридаючи в голос.
Це, мабуть, був найскладніший період для мене. Здоров’я знову почало барахлити, працювала я весь час, коли не спала (а я майже не спала), виходити на вулицю не було сил. А новини були страшні.
Але потім мені пощастило – друг-музикант Оркестру військово-морських сил ЗСУ сказав, що їм потрібні броники, медикаменти та засоби зв’язку. Склади, в яких було хоч щось у нашій країні, що не готувалась до війни, були розбомблені. Тоді місцева влада мовчала і не було зрозуміло: чи збираються вони протистояти окупанту, чи планують здати наше місто, тоді все доведеться робити самим. Маса людей прийшла до тероборони, волонтери почали самотужки збирати бійців на фронт.
У Чорноморському яхт-клубі збиралася міська інтелігенція: вантажила пісок у мішки, потім цими мішками вкривали пам’ятки архітектури та скульптури. Пісок упаковували письменники та поети, художники та музиканти – під керівництвом директора клубу Альберта Кабакова. Там було багато моїх друзів. Вони перші показали, що боятися безглуздо – треба працювати на Перемогу. А коли мене покликали волонтерити для Оркестру, стало дуже добре. Коли багато працюєш, не пам’ятаєш про страх.
На самому початку була гігантська ймовірність того, що оркестрантам доведеться захищати Одесу – вони хоч музиканти, але військові. ЗСУ. Після бомбардування складів на тих, хто ще в тилу, не вистачало ні броників, ні засобів зв’язку, ні аптечок. Спочатку я “пройшлася” фондами, але ті допомагали передовій. Стало зрозуміло, що збирати треба самій – у своїх. Тоді я попросила однокласника Мішу Бланка зі США вигадати і намалювати мені постер під збір, відкрила окремий рахунок на PayPal і стала просити про допомогу. Друзів, близьких та зовсім незнайомих людей. Писала закордонним артистам із одеським корінням – просила проводити на нашу користь концерти. Хтось відмовляв, хтось ігнорував, але хтось погоджувався! Люди перераховували хто скільки міг – від 50 гривень до 1000 доларів. Так ми за кілька місяців назбирали на 23 жилети. Мої друзі – із США та Канади – везли ці броники у валізах. Але потім у людей почали закінчуватись гроші. І збір майже зупинився. На щастя, ще один близький друг (мій і Одеси) Мееліс Кубітс взяв на себе турботу про екіпірування, що залишилося. У червні в Таллінні пройшов один із концертів Odessa Classics, його транслювали по телебаченню, а збори кілька днів тому передали нам: вийшло 15 тисяч євро, їх вистачило на 23 бронежилети.
Взагалі, звичайно, Оркестр був лише початком волонтерства. Я жартую, що за 5 місяців війни різним людям мені доводилося шукати речі в діапазоні від калоприймача до гвинтівки з оптичним прицілом.
Про організацію концертів
Іншою окремою частиною мого волонтерства була організація концертів. Адже, мені пощастило – поряд був прекрасний Оркестр військово-морських сил. Вони були зайняті тиловими завданнями, але ці прекрасні люди знайшли час не тільки виступати в різних точках Одеси – просто неба, для всіх, хто хоче почути. Але й готували нові програми, вчили нову музику та підтримували всіх городян.
Також мені пощастило організувати два концерти канадського кларнетисту Юліана Мілкіса, який виступав з Оркестром Андрія Чорного. Це взагалі був перший такий досвід: від написання аранжування та пошуку оркестра – до репетицій та виступів. Подвійним щастя стало, коли Юліан грав “Мелодію” Мирослава Скорика з Оркестром військово-морських сил у Міському саду. Не могла би знайти слів, щоб описати почуття. Від Яхт-клубівської “Пісочниці” мені дісталась волонтерська група “Хвиля” – вони стали моїми друзями і гордістю. Я встигла потрапити на десяту частку тих концертів, які вони давали. Військовим та цивільним. Круті.
В цілому, музика дуже допомогла мені особисто і багатьом з людей, які приходили коментувати мої пости
Про збереження емоційного балансу
Я плачу майже щодня. Але після цього збираюся: нам треба дуже багато зробити, розслабимося після Перемоги.
Чому культурна складова також надважлива у боротьбі?
Я вірю і знаю, що культура є невід’ємною частиною не тільки мого життя, але навіть життя тих, хто про це не підозрює. Та й війна нам це явно продемонструвала. Наш нескінченно талановитий народ реагував на біду різними мистецькими формами. Подивіться, яка талановита ілюстрація супроводжує нас усі 5 місяців. Першу марку з російським кораблем, який пішов, куди надіслали, взагалі знає весь світ. Але скільки інших шедеврів ми з вами побачили за короткий час?
А вірші? А музика. Неймовірно. Головна наша відмінність від “прибульців” – нічого з цього не “держзамовлення”. Все – спосіб наших людей проживати лихо, прориватися крізь біль. Катарсис, якщо хочете, тільки не з підручників, реальний. І він працює не лише на творця, а й на глядача зі слухачем.
Бійцем арт-фронту бути, звісно, легше, ніж відбивати атаки противника на передовій. Але складніше, в рази складніше, ніж просто обивателем. Всі ми люди і всім нам тяжко зараз від кількості болю, яка на нас навалилася. А люди мистецтва – подвійно чутливіші до цього самого болю. Тим не менш, їм доводиться знаходити в собі сили і творити: щоб дати нам усім можливість зітхнути, якщо не на повні груди, то хоч якось. Щоб дати нам можливість ненадовго забути кошмар новин. Щоб дати нам сили продовжувати боротьбу – кожному на його ділянці фронту.
Яка роль української жінки зараз у тилу та чи бачиш ти у майбутньому на політичних посадах більше жінок в нашій країні?
Приголомшливі наші жінки. Усюди вони. Усюди. І на фронті в окопах. І за кермом бронетехніки. І на волонтерській вахті. Медики та журналісти – всіх і не перерахувати. Страшний час, коли дівчаткам довелося дуже швидко розібратися в тому, наскільки “відстріляними” мають бути бронежилети та які саме дрони треба діставати на передок. Швачки, що від виробництва суконь переключилися на пошиття підсумків та ременів для автоматів. Репортери та оператори, які годують тисячі вимушених переселенців. Мені здається, що до війни наша країна була однією з найскромніших у сенсі сексизму на роботі – якщо подивитися на територію колишнього радянського союзу. Думаю, після перемоги стане ще краще. І що всі “посестри” знайдуть свої місця вже у новому, у мирному світі.
Щодо політики, то й зараз жінок багато у високих кабінетах та у будівлі верховної ради, наприклад. Але я сподіваюся, що з перемогою туди прийдуть жінки, які готові виконувати реальну роботу – що “корабельних сосен” змінять феї, які діставали ельфійську сталь до закінчення півночі.
Про плани на майбутнє в Украіні
Я хочу повертатися, коли мої діти закінчать виші. Поки що жодних конкретних планів немає і, я думаю, бути не може. Ми не знаємо, що на нас чекає навіть завтра, не те, що за кілька років. Але маю мрію. Хочу відкрити в Одесі єврейський театр. Сподіваюся, вона здійсниться.
Про першу дію після Перемоги
Я нап’юся. Вибачте. Нап’юся з друзями з різних точок світу, які підтримували мене у перші дні війни, які проводили на відеозв’язку зі мною часи тривог, які писали та питали. Які переживали.
Дуже мало п’ю у звичайному житті, до війни взагалі практично не пила: кілька разів на рік на свято – не береться до уваги. А тут ось так. Обіцяю. Планую. Прошу вибачити.
Яке місце буде займати Одеса у культурній мапі Європи?
Я дуже сподіваюся, що в культурних вишах Одеси зникне корупція. Що наші юні музиканти та танцюристи потраплятимуть на сцену не тому, що батьки “занесли” керівнику закладу, а за талант. Що місто витрачатиме більше грошей на культурні івенти високого класу, а не віддавати гроші тим, хто любить мера. Що в області з’являться кошти на відродження різних культур нашого регіону. І що ми знайдемо можливість розповісти про цей унікальний етно коктейль усьому світу. Для процвітання ми маємо всі можливості, важливо їх використовувати цього разу.
Про жінку на посаді мера Одеси
Вона має бути Катериною Ножевниковою. Сама Катя не піде у політику – вона багато разів говорила. Тож я маю на увазі цей архетип. Сильна. Здатна об’єднувати людей. Чесна. Різка іноді, коли треба. М’яка, коли ситуація потребує ніжних рук. Заради спільної справи готовая згорнути гори, воскресити мертвих і вбити живих, але поганих. Кажуть, що немає у більшості жителів запиту на таке, але ж Каті та її “Корпорації монстрів” допомагають збирати колосальні суми. Чи це не є показником того, що надія існує?
Слова натхнення українським жінкам.
Дівчатка, прорвемся. Переможемо. Відплачемо. Відсвяткуємо. Одягнемо гарне, а потім знову засукаємо рукави і підемо відновлювати країну. Ми круті. Ми мудрі. Ми сильні. Ми добрі. Ми заслужили найкраще, що є на землі – нашу Україну!
Текст Юлія Городецька
Одяг і фотосессія від Issa Plus
