Як переселенець відкрив у Чорноморську кіноклуб

Навіщо відкривати кіноклуб під час війни? Як збирати глядачів на перегляд та обговорення документальних фільмів? Чому документальне кіно допомагає змінювати наше життя на краще? Про це розповів  модератор кіноклубу документального кіно з Чорноморська Олег Охредько.

У Чорноморську на Одещині цього року відкрилося три кіноклуби. Усі вони належать до Мережі кіноклубів документального кіно з прав людини Docudays UА. Кіноклуби цієї мережі не лише показують глядачам документальні фільми українських та світових режисерів, але й проводять активну правопросвітницьку діяльність: розповідають про права людини, навчають захищати ці права, пояснюють, як вирішувати проблеми у правовий спосіб, і гуртують мешканців громади для реалізації спільних проєктів і покращення якості життя у громадах.

Перший кіноклуб у Чорноморську  влітку 2022 року відкрив освітній експерт, аналітик Центру громадянської просвіти «Альменда» Олег Охредько. Співпрацю з Docudays UA він розпочав у Ялті ще до початку російсько-української війни. Після анексії Криму переїхав у Бердянськ, там відкрив кіноклуб при місцевій загальноосвітній школі. А через повномасштабне вторгнення Росії був змушений оселитися в Чорноморську.

– Почнемо з того, навіщо вам самому потрібна робота в кіноклубі? Ви освітній експерт високого рівня, маєте ім’я у фаховому середовищі. В чому ви бачите для себе головне завдання роботи у кіноклубі?

– Складно відповісти, це все одно що дати відповідь на запитання «чому ти дихаєш?» Відколи я почав співпрацювати з Докудейз, кіноклуб став частиною мене. Почав проводити покази, збирати людей. А повномасштабне вторгнення ще більше загострило це відчуття важливості того, що я роблю. Переконався, що кіноклуб став дуже важливим у моєму житті. 

Коли на початку війни до школи у Бердянську, де працював мій кіноклуб, приїхали люди з Маріуполя, ми планували розпочати для них покази. І запит від глядачів був. Але тоді я зрозумів, що це небезпечно, бо Бердянськ на той час вже був окупований. І як тільки ми виїхали до Чорноморська, я відразу почав щось таке шукати, розпитувати, де можу бути корисним. Так дізнався про створення у Чорноморську волонтерської групи, яка працювала з дітьми-переселенцями.  У мене виникло питання, чим займаються батьки, поки їхні діти навчаються чи граються. Виявилося, що батьки просто сидять і чекають, поки у дітей закінчаться заняття. Я вже знав, чим заповнити цей час. Так ми почали співпрацювати. 

Зараз  я проводжу показ у кіноклубі кожної середи. Вже є невелика група людей, яка регулярно приходить. Це стало частиною їхнього життя. Для мене шукати відповіді на питання, чому я це роблю, доволі-таки складно. Тому що так є  і так має бути – ось така відповідь.

– Що  спонукає вас продовжувати працювати?

– Мабуть, люди. Ти бачиш, що не просто включив кіно, вони подивилися і пішли – документальне кіно змінює людей. Буквально цієї середи у мене була призначена ділова зустріч на певний час. Я розраховував, що ми приблизно за годину подивимося фільм «Мова», обговоримо його – і я вільний. Але у процесі зрозумів, що буду запізнюватися. Довелося переносити зустріч, бо люди не хотіли розходитися, продовжували ділитися власними історіями. Кіноклуб став для нас усіх важливим осередком. Я бачу очі людей, можу з ними говорити, відчуваю їхні емоції. Це така потужна підзарядка, коли бачиш результат! Мабуть, це і є те, що мене тримає і спонукає  працювати. 

 

– Але ви не лише показуєте документальні фільми. Докуклуб проводить і правопросвітницьку діяльність. Цікаво, наскільки вона є ефективною? 

– Однозначно, є ефективною. Я це знаю ще з досвіду роботи у Бердянську. Але для того, щоб помітити ефект від правопросвітницької роботи, потрібен час. Люди повинні накопичити знання про права людини, усвідомити, що це не «суха» теорія, а цілком практичні інструменти, зрозуміти, що свої права можна і треба захищати. Все відбувається поступово. По суті, у Чорноморську ми лише розпочали цей процес. До речі, крім мого кіноклубу, тут відкрилися ще два клуби нашої Мережі DOCU/CLUB (https://docuclub.docudays.ua). Ми працюємо не так давно, але люди вже звертаються із запитаннями щодо захисту своїх прав, консультуються із певних правових питань. Правопросвіта – це не та революційна діяльність, коли людина змінюється за мить. Ми маємо пройти еволюційний шлях. 

Складно спрогнозувати, коли зміни стануть відчутними, бо війна постійно перериває цей розвиток, вносить свої корективи. Але з іншого боку, вона і прискорює певні процеси у суспільстві. Думаю, зараз ці якісні зміни пришвидшуються. Сплеск запиту  на справедливість буде після нашої  перемоги. А ми працюємо над тим, щоб цей сплеск був підкріплений у людей знаннями про своє «я», свої права, права своєї громади. 

– Наскільки війна змінила вашу аудиторію? 

– Люди стали більш категоричними. Раніше наше суспільство було більш терпимим, толерантним. Зараз люди змінилися. Іноді виникають бурхливі суперечки. Пам’ятаю, якось проводив показ, аж раптом почалася тривога. Ми спустилися у сховище і продовжили обговорення фільму. Людей буквально перемкнуло: нагорі всі говорили мляво і неохоче, а під час тривоги стали різкими. Це була бурхлива розмова, навіть суперечка. Зміна відбувалася просто на очах. 

Під час війни людям все важче бути стриманими. На жаль, кількість загиблих зростає, і війна підступає все ближче до кожного з нас. Здавалося б, у Чорноморську активних бойових дій немає: є повітряні тривоги, відключення світла, шахеди літають, але це не можна порівняти з тим, що  відчувають люди на передовій, у Херсоні, у Запоріжжі. Та все ж накопичується негатив чи агресія. За цей рік відстань між спокійною, доброю людиною і людиною агресивною суттєво зменшилася. На жаль, деколи ці емоції виплескуються на показах, коли люди починають сперечатися навіть через дрібниці. 

Але я бачу в цьому і позитивний момент. На дискусіях під час обговорень документальних фільмів ми вчимося не тільки відстоювати свої думки, але й чути і поважати думки інших. Думаю, у майбутньому це змінить наше життя на краще. Люди поступово вчаться піднімати питання правди і справедливості, захищати свої права. 

 

– А документальні фільми про війну як сприймають? 

– Глядачі готові до обговорення цієї тематики. Як діти, так і дорослі. Цікаво аналізувати зміни, які відбулися за півроку. Якщо влітку всі були більш відсторонені, то зараз іноді вони самі пропонують подивитися фільм про війну. Хоча, звісно, є й такі глядачі, які не можуть про це говорити. Деколи бачиш, як люди під час перегляду фільму або обговорення «кам’яніють», бо їхні рідні зникли або загинули. Треба бути дуже обережним.

Знаєте, кожен показ – це певне відкриття. Деколи маленьке, але важливе. Скажімо, ми дивилися нещодавно фільм «Мова». Я очікував на певний спротив, бо ж російськомовна аудиторія. Під час обговорення фільму одна з глядачок зі слізьми на очах розповідала про те, як кілька місяців через війну прожила у Туреччині, і якою насолодою для неї було почути українську мову. Вона аж розплакалась, коли говорила про це. Аудиторію захопив емоційний шквал: історії про мову посипалися одна за одною. Найцікавіше, що після показу вони заговорили українською. Це був неочікуваний для мене результат і дуже приємний. 

І таких несподіваних відкриттів є багато. До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту ми дивилися фільм «Зламані гілки». Я запросив на дискусію психолога, щоб обговорити з ним питання жертви і злочинця. А слухачі запропонували ввести ще й третю категорію – переможців. Вони екстраполювали історію геноциду з минулого на нашу сучасну ситуацію і говорили, що ми маємо вийти з неї переможцями. 

За час моєї роботи у кіноклубі я бачу, як документальне кіно змінює людей. У багатьох  воно змінює погляди на життя. Люди починають працювати над собою, розвиватися і зростати. Ми не просто «ковтаємо» фільм, ми говоримо про те, що отримали після його перегляду. Документальне кіно стає тим інструментом, який допомагає людям змінити кут зору на звичні речі. 

Спілкувалась журналістка Ольга Бабчук