В Музкомедії заспівали пісні Квітки Цісик у прем’єрній виставі «Два кольори однієї долі»
Одеський академічний театр музичної комедії ім. Михайла Водяного презентував прем’єру вистави «Два кольори однієї долі», присвячену видатній співачці українського походження Квітці Цісик. Постановка на малій сцені «На висоті» прагне вшанувати пам’ять жінки, яка зберігала голос України навіть за океаном. Та чи вдалося театру по-справжньому втілити її історію?
Вистава створена за мотивами п’єси «Квітка на три місяці» продюсера Алекса Гутмахера, який був сам присутній на прем’єрі 10 квітня. Постановку здійснив заслужений артист України Олександр Щесняк, музичний супровід — Юрій Літовко, художник-постановник — заслужений художник України Станіслав Зайцев. У виставі звучали українські пісні, які свого часу виконувала Квітка Цісик, бандурні інтерлюдії у виконанні Сергія Малдрика, а також музичні композиції, пов’язані з українською народною традицією.
Головну роль Квітки Цісик виконала Ірина Гусак – акторка, яка зуміла вразити не лише точністю драматичного образу, а й надзвичайною схожістю голосу зі справжнім вокалом легендарної співачки. У ролі її чоловіка, Едді Раковича, виступив Сергій Федоренко. Серед інших виконавців – Наталія Кущенко (Марія, сестра Квітки), Володимир Муращенко (Бернард Шустер), Владислав Кутуєв (Алекс Гутмахер), Лілія Духновська (Мадлен). Образ Катерини Білокур — художниці-самоучки, яка з’являється у снах Квітки, став одним із найбільш поетичних елементів вистави.
Саме у взаємодії між Цісик і Білокур розкривається найінтимніший пласт постановки: зустрічі у снах, голос бандури, пісня «Ой ходить сон коло вікон», що стала символом транскультурного впливу (і натхненням для твору «Summertime» Джорджа Гершвіна) – усе це творило атмосферу тонкої ностальгії. Картини Білокур використовувалися в декораціях як метафора спадковості жіночої української творчості, немов міст між голосом і фарбою, піснею і пензлем.
Однак незважаючи на блискучу гру акторів, вистава втрачає емоційну силу через слабкий драматургічний фінал. В кульмінаційній сцені, коли глядач очікує моменту смерті героїні, дія раптово переходить у святкування, що дезорієнтує. Гумористичні сцени контрастували з драматичним тлом, обриваючи емоційні піки.
Парадоксально, але вистава про сильну й незламну українську жінку, яка до кінця життя співала про Батьківщину, трохи не досягла драматичного катарсису через документальний сюжет та слабкі драматургічні конструкції. Але з іншого боку глядачі змогли порадуватися за реальну Квітку Цісик. Не будемо розкривати всі деталі вистави.
Втім, сама поява такого проєкту на сцені театру – вже важливий крок. Попри драматургічні нюанси, глядач лишається з образом Квітки Цісик – як культурного мосту між Україною та світом. Наступний показ відбудеться 1 травня.
Текст – Adel Renir.
Фото: Миколай Вдовенко.
