В одеському театрі показали виставу про окупацію Херсону
Документальну історію про опір окупації Херсону показали на сцені Одеського українського театру. Вистава про те, що Херсон є і буде українським, про численні мітинги, про людей які були вимушені поїхати та про тих, які цього зробити не встигли.
Вчора, перед виставою біля театру, я зустріла художнього керівника херсонського театру ім. М.Куліша Олександра Книгу. Я не змогла не підійти, дуже захотілося висловити свою підтримку та захоплення. Він сказав, що скористався нагодою зустрітися зі своїми дітьми, які зараз живуть в Одесі та порадив запастись хустинками на виставу, бо буде дуже важко.
Актори херсонського театру ім. М. Куліша разом з режисером Євгенієм Резніченком створили документальну виставу «Лишатися (не) можна…», засновану на реальних подіях, які пов’язані з російським вторгненням. Саме Херсон став першим та єдиним обласним центром, який вдалося захопити окупантам.
Вживатися у роль акторам не знадобилось, бо кожен з них розповідає власну історію порятунку із окупації.
Є така думка, що на окупованих територіях залишилися фанати «русского мира», але саме виїзд для більшості херсонців став неможливим.
На сцені сім акторів, у кожного своя сюжетна лінія, у кожного своя зустріч з окупантами. В своїх історіях, кожен розповідає про свою спробу виїзду та чому на це було так важко наважитись. Саме з таких окликів почалася вистава:
– Я не хотіла виїжджати з Херсону, бо чому я повинна їхати зі свого дому!
– Я не хотів виїжджати з Херсону, нехай окупанти забираються геть!
– Я не хотіла виїжджати з Херсону, бо тут я відчувала себе захищеною!
– Я не хотіла виїжджати з Херсону, бо тут народився мій син!
– Я не хотіла виїжджати з Херсону, бо тут кожен куточок наповнений спогадами мого життя!
– Я не хотіла їхати, бо тут відбулися знакові події мого життя, їх не скласти у валізу!
Думаю, багато кому ці відчуття відомі, до того ж, ми і не могли собі уявити, що у XXl сторіччі стане можливим таке, що росіяни, користуючись зброєю, будуть чинити такі страшні і безкарні злочини.
Руслан Вишнивецький та Євгенія Кірсанова, акторське подружжя, яке разом працює у театрі ім. М.Куліша. У них, для того, щоб вирватися від росіян, пішло двадцять днів та п’ять спроб. Кожна невдала спроба прорватися через всі блок-пости, означала, що потрібно повертатися у Херсон.
І уявіть собі, що на зворотному напрямку потрібно було перетинати всі ті ж самі пости, проходити через приниження, виправдовування та страх. Бо орки мали зброю і у будь-яку мить могли вбити тебе, бо їм за це аж нічогісінько не буде.
Історія Ангеліни Павлюк, доньки головного режисера херсонського театру Сергія Павлюка, основана на переживаннях за батька. Бо із перших днів, Сергій вів активну проукраїнську діяльність, виходив на мітинги з прапором та гаслами – Херсон це Україна!
У перші дні війни я написала Сергію, як ви там?
– Все добре…воюємо) В Херсон ніби не зайшли … По окружній пішли в сторону Чорнобаївки та Миколаєв.
Потім його забрали орки, але всі хто знає Сергія Павлюка, знають і те, що він справжній козак. Йому вдалося вирватися, та ще й забрати свій телефон у орків назад. Але після цього стало зрозуміло, що залишатися дуже небезпечно!
У відомої акторки Римми Зюбіної історія не менш драматична. До неї у квартиру о четвертій ранку увірвалася ФСБ, агентів було багато. Зі зброєю та у балаклавах вони вчинили обшук. Справа в тому, що її син закінчив навчання у Нацкорпусі, тож вони шукали потенційних військових. На щастя його не було вдома, він був у Києві та одразу вступив до ЗСУ. Після цього для Римми постало питання залишати Херсон.
Можливо хтось запитає себе, а чому вони не поїхали одразу? По-перше всі були сповнені надії, що мирний супротив херсонців допоможе зрозуміти рашистам, що їх ніхто не чекав. Ну а потім, це стало небезпечно, бо постійно приходили новини про розстріл колон.
Вистава сповнена болю, жаху, безвиході та сумом за те, що саме довелось і ще доводиться переживати нашому народу, котрий зіткнувся з росіянами особисто. Серед моїх знайомих є такі, які навмисно не слідкують за новинами та оберігають свою нервову систему від подібних історій, але особисто для мене важливо пережити увесь цей біль та страждання разом. Бо це така дрібниця, яку ми можемо зробити – бути співпереживачем.
Особливо, коли ти розумієш, що наші Воїни світла відвернули від тебе цей жах. В Одесі, незважаючи на відсутність електроенергії, води, тепла та інтернету – життя продовжується. Все місто тарахтить від генераторів, ресторани заповнені клієнтами і ніхто не скаржиться, бо найголовніше те, що ми залишаємося вільними.
А історія для всіх наших героїв закінчилася добре, всім вдалося виїхати на територію підконтрольну Україні. Але це ще не щасливій кінець. Він настане тоді, коли жодного російського загарбника не залишиться на нашій землі.
Текст: Олеся Баглюкова
Фото: Микола Вдовенко для Культурометру.
