Альбігойці та гендерна нерівність в Одеському театрі
У цій виставі живе Любов, і якась добре відома естетична субстанція, яку в давнину греки називали Музою. Як часто після відвідування театральної вистави, художньої виставки, літературного чи музичного концерту, намагаючись висловити естетичні враження, даючи оцінку, глядач каже: «як чудово це було, музикант чи актор чудово тримає зал. Він такий музикальний, кожна витягнута ним нота, фраза вражає ….». Або, навпаки, глядач скаже: «…загалом не погано, відмінна техніка, віртуозно, але немає музики. Симпатичний актор, гарна п’єса, але гра не чіпає, чогось у ній не вистачає…». Глядач фіксує присутність/відсутність якогось художнього початку. Він відчув дотик Музи, або він не побачив її, вона не з’явилася йому, її не було.
В «Останньому попередженні» вона протягом усієї дії в залі викликає яскраві духовні співпереживання і просяться душі в політ. Вистава «Останнє попередження» Одеського обласного академічного драматичного театру (режисер Олена Озерна) як улюблена музика. Ти давно посвячений у її містерію, багато разів, довго і з величезною насолодою слухав її. І, тобі здається, що вже точно знаєш усі її мелізми та інтонації. Ти думаєш, що тобі відомо про неї все, але ні… ні! Вона, як і раніше, – загадка, кожна зустріч з нею – таємниця. Знову і знову вона відкривається тобі новими гранями. Вчора вона птах або стежка в небо, відводить тебе геть від землі. Сьогодні вона безмежне глибоке море. Червоне, коралове море надії, щастя, радості чи може Чорне море втрат, розлук, душевних страждань та фізичного болю. У грі її хвиль відгомони мелодій вічності, а часом – страх, непередбачувана, лякаюча темрява. У музики та трагедії багато спільного, та й сама трагедія, швидше за все, справді народилася з духу музики, як казав Ніцше.
Герої «Останнього попередження» зійшлися між землею та небом, на трансцендентальному півстанку, на підлозі дорозі на той світ, у кімнаті на шостому поверсі пересилального пункту небесної канцелярії. Щоб йти далі, треба подолати випробування. Воно може тривати сотні років чи кілька днів. У разі суворо регламентованого небесного барака, героїв із пристрастю опитують суворі служителі культу. Вони допомагають згадати, щоб уникнути «Останнього попередження» можливого нового падіння у прірву життя.
У філософсько-релігійному сенсі п’єса в чомусь близька до вчення богумілів, альбігойців, катарів, згідно з яким пекло знаходиться ніде-небудь за межею життя в потойбіччя, а тут на землі в царстві всюдисущої матерії, людських пристрастей, брутальних бажань. Щоб звільнитися, людині необхідно розв’язати ці пута, жити у світі інакше.
У спектаклі спостерігаються ознаки ґендерної нерівності. Його гостро відчуває глядач. Кожен другий, якщо не перший відвідувач спектаклю, представник сильної половини людства, неодмінно впізнає себе в образах прем’єра Торчалова (Андрій Єршов), Степи – «міліціонера» (Альберт Каспарянц), шофера Кушкіна (Валентин Сальников) або, що його заблукав у пострадянських реаліях – Сина з пробитою кулею на виліт грудьми. Особняком серед усіх, тримається лише Саня Пижов (Олексій Бельдей) – вимираючий вигляд, динозавр епохи військового комунізму та червоного терору 20-х – 30-х рр., непримиренний борець за справу трудового народу та розподілу всього та вся порівну між людьми.
Образи Римми і Лізи на противагу чоловічим персонажам не такі пізнавані в нашому сьогодні, їх немає в повсякденності. Так вийшло багато в чому завдяки значній історичній дистанції, на якій від решти знаходиться Ліза (Полина Корець), і особливостям душевного складу, характеру і долі Римми, образ якої так тонко, з глибоким психологізмом передано в спектаклі талановитою актрисою Анастасією Борисовою. Цей образ поступово розкривається для глядача під час вистави несподіваними контрастними сторонами. «Остання попередження» дарує перетворення, можливість щось змінити, в тому числі, і в своєму житті. І після вистави, здається, що все, як і раніше, в наших руках. І світ і ми самі, все зміниться на краще!
Покази відбудуться 2 та 22 липня.
Георгій Бянов.
