Симфонія війни Одеси. Частина друга – Ісус у бомбосховищі

Одеський журналіст Дмитро Жогов досліджує музику Одеси та вплив війни на неї. Друга частина присвячена вокалісту Ярославу Селедцову, який своєю творчістю надихає жити з оптимізмом глядачів театру Музичної комедії.

Мій дім росіяни перехрестили снарядами.

За кілометр праворуч ракета вдарила в землю у дворі церкви. За кілометр ліворуч ракета влетіла до приватного будинку. У мене затремтіли заклеєні папером хрест-навхрест вікна. Собаки люто загавкали. Господиня вдома вижила. Її тільки посікло осколками скла. А сам будинок згорів.

За два кілометри попереду моєї багатоповерхівки вдарили балістичною ракетою по складах супермаркету. Земля затремтіла. Мій будинок здригнувся і просів. Потім він ще кілька днів відходив. Стогнав. У стінах наче перекочувалися металеві кулі.

Позаду будинку вдарило «балістикою». Мої коти кинулися хтось куди, а у вікно полізли чорні клуби диму. Чорна хмара у формі дупи висіла над нашим районом.

Одеса вважається благополучним містом. Містом що береже Бог. Війна майже її не зачепила. Так кажуть.

Руйнування і смерть від прильоту ракет тут рідко. Приблизно раз на два місяці. Нині частіше.

Але я б сперечався щодо фрази «місто яке береже Бог»

Прилітало до Одеського православного собору у центрі міста.

Іншим разом “шахед” на весні вбив сім’ю баптистського пастора в такій же багатоповерхівці, як у мене. І всіх людей, які жили в під’їзді, теж вбило.

Прилітала ракета до чоловічого монастиря. Ченці бігали з відрами та гасили пожежу. Гуркало в католицькому храмі.

Чи були дні, коли ставало зовсім хріново? Були. І я шепотів щось на зразок:

Я лише хочу сказати,
Якщо є спосіб, то
Забери геть цю чашу, бо я не хочу!
Арія Христа в «Ісус Христос Суперзірка»

І зажмурювався. І цокали секунди перед прильотом ракети.

Але потім лунали вибухи, тривога змовкала я озирався і розумів, що місто намагається жити своїм життям. Зализує рани. Змінює вибите скло. Забирає уламки. Ховає загиблих. А потім взагалі ходить у театри, на концерти, купається в море. Але війна вона є. Завжди.

Злітає ляскаючи крилами зграя птахів ти миттєво витріщаєшся в небо. Гримнув трамвай на рейках ти здригаєшся. Як у всіх одеситів, у тебе ПТСР. Місто звичайно усміхається, але це посмішка Гуїнплена.

Рок-опера, що змушує плакати

Сьогодні я йду до Музкомедії (Одеський театр музичної комедії ім. Водяного) на рок-оперу «Ісус Христос суперстар»! Я хочу запитати боголюдину: Господи, навіщо ти дозволяєш нас вбивати? Чому страждають ті, хто вірить у тебе? Може через артиста Всевишній мені візьме та відповість? Ми в пеклі?

Все як завжди. Як у мирний час. Повільно-повільно згасало світло. Кашляли, шарудили програмами театрали. Предмети ставали більш контрастними, подовжувалися тіні. І над сценою спалахнули на табло літери: «Ісус Христос суперзірка». Після задушливої спеки блекаутів тут було прохолодно, як увечері в полі.

Є таке повір’я, що всі померлі театральні прими збираються на колосниках і зверху дивляться за спектаклями. І звідти і повзе театром холод. Приємний жіночий голос повідомив, що ми всі ми можемо дивитися оперу завдяки ЗСУ. Малося на увазі, що протиповітряна оборона не дає нас розбомбити, як цього хотілося б Росії.

Усі ми голосно зааплодували. У Росії до речі оперу «Ісус Христос суперстар» назвали “знущанням і глузуванням з християнства” і в Ростові навіть наполягли, щоб її заборонили.

Потім голос пояснив, що якщо оголосять повітряну тривогу, потрібно спішно пройти в бомбосховища. Якщо тривога триватиме довго, то виставу або перенесуть на інший день, або ж скасують. Я сумно подумав, що балістична ракета летить з Криму три хвилини. За цей час ми можемо дійти до виходу з театру.

Потім розпочалася сама рок-опера.

Я шанобливо ставлюся до тих маститих критиків, які гордо і майстровито пишуть: Він, виконує арію Ірода занадто театрально на шкоду власне вокалу! Це штучне роз’єднання опери на слухання та нагляд. А це – навмисне порушення оперного синтезу!

Нафіг хитромудрих критиків. Мене це зачепило? Я на півтори години випав із гадської повсякденності? Так. Ідіть нафіг всі критики сиві та суворі.

Я забув про повітряну тривогу. Рок опера вливалася в мене, гуркотіла барабанами в такт серцю і пронизала гітарним соло, розтікалася по тілу.

Я страждав разом з Юдою, дивлячись на його агонію і боротьбу з внутрішніми демонами, я мучився з Христом, який не міг зцілити всіх прокажених. Вони співали кожну ноту з переконаністю, змістом та пристрастю. Музи зовсім не мовчать, коли гуркочуть гармати. Просто вони стають валькіріями. Їхній крик пронизливий.

І тут мене накрило. Десь через 10 хвилин після початку я плакав і задирав обличчя. Щоби ніхто не бачив. А я плакав через те, що може прилетіти ракета і поховати нас, плакав за загиблими в театрі в Маріуполі, яких закатали в асфальт. По дівчинці, яка загинула на Таїрова. По Кірі. За заваленою стінами сім’ї баптиста. За нашими бійцями у спекотних окопах.

Багато моїх знайомих вважають, що ми живемо в пеклі. Самі того не знаючи. Це час, постійний душний страх, спека, темінь, – мовляв, плата за гріхи наші.
Але в пеклі немає місця опері «Ісус Христос суперстар». Отже все-таки це не пекло.

Коли весь зал піднявся в овації, по багатьох очах я побачив, що багато хто ревів так, як і я.

Зустріч з Ісусом

Я йшов за лаштунки до Ісуса уявляючи, що актор після важких сцен із бичуванням та розп’яттям втомився. Як Шаляпін перед роллю Мефістофеля тиждень молився, а після вистави їхав і сповіднику. Але Спаситель був веселим і його від мене потягли якісь дівчата фоткатися.

– Хвилинку! – крикнув він, сміючись.

Я одразу зазначив, що йому не було 33 років. Так і виявилось. Він був радісний і задоволений тим, що публіка влаштувала овацію. Його звуть Ярослав Селедцов і він розповідає, що у травні цього року тривога застала його на сцені у повному вбранні в туніці та у терновому вінці.

– Тривоги були і під час виконання першого і другого акту. Завіса одразу закривається. Ми знаємо правила та інстинкт самозбереження працює і біжиш, летиш у бомбосховище. Поминаю цих нелюдів усіма «незлим, тихим словом», але не вголос. Я ж у образі.

– А ви віруюча людина?

Ярослав: Складно «працювати» таку виставу не вірячи. Так, я вірю.

– Що ви відчули, коли дізналися, що підірвано, зруйновано театр у Маріуполі разом із людьми?

– У театрі працювали знайомі, з якими я разом навчався у консерваторії. Те, що сталося це блюзнірство, велика трагедія. Горе. Тяжко про це говорити. Не потрібна агресору культура. Але ми знаємо, що усі війни закінчуються. І світло переможе пітьму.

– Я вангую, що під цією статтею в коментарях напишуть, що, мовляв, не час по спектаклях ходити! Не час радіти!

Ярослав: “Ви були свідком того, що глядачеві це було потрібно. Але незважаючи на те, що сьогодні робочий день були і «повітряні тривоги», публіці дуже потрібен театр. Ісус помер на хресті, щоб ми жили”.

І наші бійці хочуть того, щоб ми жили.
А з театру багато хто пішов воювати. Є, звичайно ж, і добровольці. Дехто вже повернувся. Зрозуміло, що всім потрібно пройти адаптацію.
Сидіти в окопі, а потім вийти на сцену це теж стрес.
Від оплесків здригаєшся. Завдання акторів допомогти та поговорити вчасно. Заспокоїти.

Ярослав тоді теж мало не загинув від російської ракети.
– Я зі своєю нареченою гуляв. Ми йшли до торгового центру за шкарпетками з кольоровим принтом. У нас був приплив ніжності і ми стали обійматися, цілуватися на вулиці. Ми раділи, що ми є одне в одного. І ми затрималися. А тоді й трапився приліт. Ось так. Сенс у тому, що любов врятувала життя двох людей і в тому, що Росія позбавляє нас простих людських цінностей та потреб, Любов урятує світ!

Ярослава біля театру чекала його дівчина з крихітною собачкою. Ярик переодягся, збігав у душ і анітрохи не відрізнявся від інших одеських хлопців. Не вірилося, що годину тому йому встеляли шлях пальмовим листям і співали осанну.

Лише на лобі був слід від тернового вінця.

Дмитро ЖОГОВ.